Олдос Хакслі - Який чудесний світ новий!

двох молодих жінок, які годували грудьми немовлят, примусило її почервоніти й відвернути вбік обличчя. Їй ще в житті не доводилося бачити таких непристойностей. Та ще й Бернард, замість того щоб тактовно знехтувати цю огидну живородну сцену, почав її відверто обговорювати. Тепер, коли вже вивітрився ефект соми, йому стало соромно за виявлену зранку в готелі слабкість, тож він аж зі шкіри пнувся, щоб продемонструвати свою силу й неортодоксальність.

— Які дивовижно інтимні стосунки, – нарочито зухвалим тоном мовив він. – А які внаслідок цього виникають інтенсивні почуття! Я часто думаю про те, скільки ми втрачаємо без матері. І ти, Леніно, можеш стільки втратити, так і не ставши матір’ю. Уяви, якби це ти сама сиділа тут із власним дитятком...

— Бернарде! Як ти можеш? – Її обуренню не було меж, але тут її увагу відволікла якась стара жінка з запаленими очима і хворобливою шкірою, що проходила повз них.

— Ходімо звідси, – почала вона благати. – Мені це не подобається.

Але тут з’явився їхній провідник, який підкликав їх кивком голови, а тоді повів за собою вузенькою вуличкою поміж будинками. Вони завернули за ріг. На купі сміття лежав здохлий пес; жінка з розпухлою від зоба шиєю шукала вошей у волоссі маленької дівчинки. Провідник зупинився біля драбини, підніс руку спочатку вгору, а тоді витягнув її горизонтально перед собою. Вони виконали його німу команду: видряпалися драбиною вгору, а тоді зайшли через дверний отвір, до якого вела драбина, у довгу і вузьку кімнату, доволі темну і просмерджену димом, смальцем і давно непраним одягом. В дальньому кінці кімнати був ще один дверний отвір, крізь який пробивався сонячний промінь і лунало дуже гучне і близьке гупання барабанів.

Вони переступили поріг і опинилися на широкій терасі. Внизу під ними був оточений високими будинками і заповнений індіанцями сільський майдан. Яскраві попони, пір’я в чорному волоссі, блиск бірюзи і темна шкіра, яка лоснилася від спеки. Леніна знову затулила носа хустинкою. У центрі майдану були дві округлі платформи, викладені з каміння і глини. Це, очевидно, були дахи якихось підземних приміщень, бо всередині кожної такої платформи був відкритий люк із драбиною, що вела кудись вниз, у пітьму. Звідти долинули звуки якоїсь підземної флейти, яку майже заглушив нещадний і невпинний бій барабанів.

Леніні сподобався цей барабанний дріб. Заплющивши очі, вона віддалася на поталу цим безперервним і м’яким грозовим розкатам, дозволила їм поступово оволодіти власного свідомістю, аж поки довкола неї вже не існувало нічого, крім цієї глибокої звукової пульсації. Це подіяло на неї заспокійливо, нагадуючи синтетичні музичні шуми під час Солідарних служб і святкувань Дня Форда. «Оргія-поргія», – прошепотіла вона сама собі. Ці барабани вибивали такі ж самі ритми.

Зненацька вибухнув спів. Сотні чоловічих голосів люто заволали жорстким металевим унісоном. Декілька протяжних нот і – тиша, громоподібна барабанна тиша; тоді пронизлива, мов іржання, жіноча відповідь дискантами. І знову барабани; а тоді чергове чоловіче підтвердження своєї глибинної дикунської змужнілості.

Дивно – це так. Це місце було дивним, як і ця музика, як і цей одяг, розпухлі від зоба шиї, шкірні хвороби і всі ці старі люди. А ось виконання – тут якраз нічого особливо дивного і не було.

— Це мені нагадує Громадські співи нижчих каст, – сказала вона Бернардові.

Та невдовзі це все почало значно менше нагадувати їй оті невинні заняття. Бо раптово з цих округлих підземель виповзла ціла купа якихось примарних чудовиськ. В огидних масках або розмальовані до цілковитої втрати будь-якої людської подоби, вони почали виконувати якийсь химерний кульгавий танець довкола майдану; коло за колом, виспівуючи і пританцьовуючи, коло за колом, щоразу дедалі швидше; барабани теж пришвидшили свій ритм, творячи гарячкову пульсацію у вухах глядачів; юрба почала підспівувати танцюристам, чимраз голосніше; заверещала якась жінка, за нею ще одна і ще, немовби їх різали; аж раптом головний танцюрист вистрибнув з кола, підбіг до великої дерев’яної скрині, що стояла скраю майдану, підняв покришку і видобув звідти двійко чорних змій. Юрба зарепетувала, а решта танцюристів побігли до нього, простягаючи руки. Він кинув змій тим, хто прибіг перший, а тоді дістав зі скрині інших гадюк. Він витягав звідти нових і нових зміюк – чорних, рудих і строкатих. А тоді вже танець набув зовсім іншого ритму. Вони всі рушили колом зі своїми зміями, роблячи м’які змієподібні рухи колінами і стегнами. Коло за колом. Тоді ватажок дав сиґнал, і всіх гадюк поскидали на землю посеред майдану; з підземелля виліз якийсь стариган і посипав їх кукурудзяним борошном, а з іншого люка виповзла жінка, що покропила їх водою з чорного глечика. Тоді той стариган підніс угору руку, і враз запала абсолютна і страхітлива тиша. Барабани припинили гупати, й саме життя немовби зупинилося назавжди. Старий показав на двійко люків, що слугували входами до підземного світу. І ось поволі, піштовхуваний невидимими руками знизу, з одного люка видобувся розмальований образ орла, а з другого – зображення оголеного чоловіка, прибитого цвяхами до хреста. Вони застигли в повітрі, немовби самі по собі, спостерігаючи за всіма довкола. Стариган плеснув у долоні. З натовпу вийшов ціком голий, якщо не брати до уваги пов’язки на стегнах, хлопець років вісімнадцяти на вигляд, який зупинився перед старим чоловіком, схиливши голову і склавши руки на грудях. Старий осінив його хрестом і відвернувся. Хлопець почав поволі обходити довкола звивистого зміїного кубла. Він зробив одне коло, а тоді ще півкола, аж тут до нього з гурту танцюристів вийшов високий чоловік у масці койота, тримаючи в руках плетений шкіряний батіг. Хлопець ішов собі далі, немовби не усвідомлюючи присутності того чоловіка. Чоловік-койот підніс угору батіг; настала довга мить очікування, а тоді стрімкий рух, свист батога і його гучний ляскіт від зіткнення з плоттю. Тіло хлопцеве здригнулося; але він мовчки йшов далі, поволі й рівномірно. Койот уперіщив його знову і знову; з кожним ударом з натовпу виривався зойк, а тоді низький стогін. Хлопець не зупинявся. Він обійшов довкола вдруге,

втретє, вчетверте. Струмувала кров. Шосте коло, сьоме. Леніна раптом затулила лице руками й почала ридати.

— Годі вже, годі! – благала вона.

Але батіг невблаганно шмагав і шмагав. Минуло сьоме коло. Аж раптом хлопець захитався й, так і не зронивши жодного звуку, впав долілиць. Нахилившись над ним, старий доторкнувся його спини довгим білим пір’ям, підняв закривавлене пір’я вгору, щоб усі побачили, а тоді тричі потрусив його над зміями. Впало