Олдос Хакслі - Який чудесний світ новий!

це все закінчувалося прямовисним проваллям, що стрімко обривалося аж до рівнини. Декілька стовпів диму піднімалося перпендикулярними струменями в безвітряне повітря й там розчинялося.

— Дивно, – буркнула Леніна. – Дуже дивно. – Цим словом вона зазвичай висловлювала осуд. – Мені це не подобається. І той чоловік мені не подобається. – Вона показала на індіанця, котрого призначили бути їхнім провідником у пуебло. Відчувалося, що він відповідав їй взаємністю; навіть спина цього чоловіка, що йшов попереду, випромінювала ворожість, похмуру і презирливу.

— Крім того, – додала вона майже пошепки, – від нього смердить.

Бернард навіть не пробував це заперечити. Вони крокували далі.

Зненацька здалося, ніби все повітря ожило й завібрувало, немовби в його невидимих жилах невтомно стала пульсувати кров. Там нагорі, в Малпаїсі, пролунав бій барабанів. Їхні ноги самі почали рухатися в ритмі цього незбагненного серця; вони пришвидшили свої кроки. Так вони підійшли до підніжжя прямовисного стрімчака. Височенний корабель-меса нависав над ними, і до фальшборту його палуби було десь із сотню метрів.

— Краще б ми взяли сюди гелікоптер, – сказала Леніна, з ображеним виглядом дивлячись на голу стрімку кручу, що нависла над ними. – Ненавиджу ходити пішки. І коли стоїш на землі під скелею, стаєш таким маленьким.

Вони якийсь час просувалися в тіні меси, обійшли якийсь виступ, і там, у продовбаній водою ущелині, була драбина-трап, що вела вгору. Вони почали дряпатися нею. Це були дуже стрімкі сходи, що зиґзаґоподібно підіймалися поміж схилами яру. Іноді барабанний дріб ставав ледь чутним, а тоді раптом здавалося, ніби барабани гупають прямо за рогом.

Коли вже вони здолали майже половину шляху вгору, повз них пролетів орел, причому так близько, що вони відчули на обличчях прохолоду від помахів його крил. В одній з розколин лежала ціла купа кісток. Це все створювало гнітюче й химерне враження, а сморід від індіанця ставав дедалі огидніший. Урешті-решт вони видобулися з ущелини й опинилися під яскравим сонячним світлом. Верхівка меси нагадувала пласку камінну палубу.

— Це ніби вежа Чаринґ-Т, – утішено прокоментувала Леніна. Але їй не довелося надто довго радіти цій заспокійливій подібності. Почувши м’яке тупотіння ніг, вони озирнулися. Стежиною бігло двоє оголених до пояса індіанців, чиї темно-коричневі тіла були розмальовані білими смугами («наче заасфальтовані тенісні корти», пояснювала пізніше Леніна), а обличчя зовсім не по-людськи подзьобані яскраво-червоною, чорною й жовтою фарбою. В їхнє чорне волосся були вплетені лисяче хутро й червоні фланелеві стрічки. На плечах у них тріпотіли мантії з пір’я індиків; величезні пір’яні діадеми виклично майоріли понад їхніми головами. Кожен їхній крок відлунював брязканням і торохтінням срібних браслетів, важкого кістяного намиста й бірюзових коралів. Вони мовчазно бігли у своїх мокасинах з оленячої шкіри. Один із них тримав якийсь пір’яний віник; інші мали в руках щось подібне здалеку на три-чотири кільця товстої мотузки. Одна з мотузок почала якось химерно звиватися, і Леніна раптом побачила, що це були змії.

Чоловіки підбігали дедалі ближче; їхні чорні очі дивилися прямо на неї, але немовби не бачили, немовби не усвідомлювали її присутності. Змія, що почала було звиватися, знову обвисла, не подаючи, як і решта гадюк, жодних ознак життя. Чоловіки пробігли повз них далі.

— Мені це не подобається, — мовила Леніна. — Зовсім не подобається.

Ще менше їй сподобалося те, що побачила вона біля входу в пуебло, де їх залишив провідник, пішовши туди за інструкцією. Страшенний бруд, купи сміття, курява, собаки, мухи. Її обличчя викривилося від огиди. Вона затулила носа хустинкою.

— Як вони так можуть жити? – обурено й недовірливо вигукнула вона. (Це ж просто неможливо.)

Бернард по-філософськи знизав плечима.

— Ну, але ж вони, – пояснив він, – живуть ось так уже впродовж п'яти або шести тисяч років. Мабуть, за цей час уже звикли до цього.

— Але ж охайному жити – це Фордові служити, – наполягала вона.

— Так, а цивілізація – це стерилізація, – іронічним тоном виголосив Бернард друге гіпнопедичне гасло з елементарної гігієни. – Але ці люди ніколи не чули про господа нашого Форда, і вони не цивілізовані. Тому немає жодного сенсу в тому, щоб...

— Ой! – Вона схопила його за руку. – Дивися.

Якийсь напівголий індіанець страшенно повільно спускався драбиною з тераси сусіднього будинку – сходинка за сходинкою, з непевною обережністю старезної як світ людини. Його обличчя було чорне й пооране глибокими зморшками, нагадуючи обсидіанову маску. Беззубий рот запав усередину. Біля кутиків губ і на підборідді вилискували довгі волосинки щетини, що здавалася майже білою на тлі його чорнющої шкіри. Довжелезне патлате волосся звисало сивими пасмами довкола його обличчя. Його згорблене тіло було неймовірно виснажене й худе, шкіра й кості.

Він спускався неймовірно повільно, зупиняючись на кожному щаблі, перш ніж наважитися на черговий крок.

— Що з ним таке? – прошепотіла Леніна. Її очі були широко розплющені від жаху й подиву.

— Він просто старий, ось і все, – відповів якомога недбаліше Бернард. Це його також доволі вразило, але він намагався не подати виду.

— Старий? – перепитала вона. – Але ж і наш Директор старий; є багато старих людей; проте вони не такі.

— Це тому, що ми не дозволяємо їм такими ставати. Ми захищаємо їх від хвороб. Ми штучно збалансовуємо їхні внутрішні секреції, втримуючи юнацьку рівновагу. Не даємо співвідношенню магнію й кальцію опускатися нижче від того рівня, що буває у тридцятирічної людини. Вливаємо їм молоду кров. Постійно стимулюємо їхній метаболізм. Тому вони й не виглядають ось такими. А ще, – додав він, – тому, що більшість з них помирає, не доживаючи до віку цього старого. Майже незмінна молодість до шістдесятки, а тоді клац! – і кінець.

Але Леніна його не слухала. Вона не відводила очей від старого. Той страшенно поволі спускався вниз. Доторкнувся ногами землі. Обернувся. Його запалі очі були ще й досі надзвичайно ясні. Вони досить довго оглядали її без жодного виразу або здивування, так, ніби її там узагалі не було. А тоді цей згорблений стариган поволі прошкутильгав повз них і щез.

— Але ж це жахіття, – прошепотіла Леніна. – Як гидко. Краще б ми сюди не приходили. – Вона обмацала кишені в пошуках соми, але виявила, що цілком необачно залишила флакончик у притулку. Бернардові кишені також були порожні.

Леніні нічого не залишалося, як беззахисно споглядати всі ці малпаїсівські жахи. А їх накопичувалося дедалі більше. Видовище