Остап Соколюк - Самсара УкраЇни, Остап Соколюк

ЕПІЗОД 21

Від Буревія (продовження)

— А в чому різниця?

— У тому, що щось погане уже відбулось. Ми… немов заснули у одному місці, а прокинулись — у іншому.

— Я таке колись читала…

— Що?

— У детективі Агати Крісті. Там було два готелі близнюки. Не зважай. Ходімо звідси?

— Давай пройдемо ще у іншу сторону. Може, там буде що поїсти.

Голод. Було дуже дивно відчувати його. Немов я знову був живий. А бути живим — це завжди ризик. І очікування смерті.

Разом ми рушили у інший бік. Перетнули приміщення зі сходами і повернули у коридор. Він вивів нас у довгу кімнату із вікнами на всю стіну. Там були столики. Схоже, на їдальню. Ми пройшли у кінець, заглянули у всі закамарки, проте не побачили нічого їстівного. Немов тут ніхто ніколи й не жив.

— Вітаю вас, мандрівники! — пролунав голос, що лише нагадував людський, і ми рвучко обернулись.

У цей момент я подумав, чому досі не знайшов для себе зброю. Давно можна було привласнити якийсь гострий предмет, чи виламати дерев’яну палицю із меблів.

Позаду нас із фойє щось рухалось. Я сказав «щось», хоч воно й скидалось на людину. У істоти було тіло високого, дуже худого чоловіка, десь під два метри. При ходьбі він не рухав кінцівками — його персона просто линула у повітрі, хоч ноги начебто стояли на землі. Але замість голови, на шиї у нього була… невелика чорна діра. Зяюча, темна вирва у просторі, розміром із людську голову.

— Стій! — для чогось крикнув я, заступивши собою Самсу.

Істота спинилась за кілька метрів від нас. Я ніколи не бачив такого чорного кольору, який був у цієї чорної кулі. Він не виглядав, як якийсь предмет, а як просто… провалля у просторі. Ця чорнота була б двовимірною, якби не дивний німб викривлень, що оперізував цю «голову». Німб, що всмоктував простір довкола, світло довкола.

І тоді знову пролунав голос, що звучав якось зверху, немов існував окремо від цього моторошного тіла.

— Нема потреби захищатись, мандрівники. Ваша подорож закінчилась.

— Хто ти такий? — запитав я, намагаючись скласти план втечі.

— Хіба це має значення для вас — людей?

— Для нас все має значення. Ми дуже допитливі.

— Справді? Не схоже на це. Всю свою історію ви поводили себе, як вірус, що поглинає інше живе життя.

Одразу за глобальні теми взявся!

— Не правда! — втрутилась Самса. — Ми пізнавали світ. Будували свої оселі, вчились жити у мирі і злагоді із природою. Опановували нові ремесла і науки, відкривали закони природи.

Якусь мить істота мовчала. Я помітив, що від неї йшла якась вібрація і щось гуділо. Немов транзистор. Скоріше за все, це була її чорна діра на місці голови. Хоча не факт.

— Цікава точка зору. То ось як ви це самі уявляєте? — промовив голос із висоти.

— Хто ти такий? — повторив я.

— Войд. Якщо тебе бентежить це, то називай мене так.

— Що тобі від нас треба? — запитала Самса.

— Схоже, вам треба перешкодити. Ви хочете врятувати ваш світ.

— Ми хочемо? — я іронічно скривився.

Здуріти можна. Спочатку з’являється якийсь Стриба, місцевий бог, і покладає на нас місію по спасінню світу. Що для цього треба зробити? Питання риторичне і не розвідане. А тепер з’являється, я так розумію, бог не місцевого походження, і він чомусь все знає і хоче нам завадити.

— Ми нічого не тямимо у спасінні світу. Дехто дійсно нам дав таке завдання, але глибоко сумніваюсь, що ми на таке здатні, — пояснив я. — А ти, мабуть, також бог?

— Я істота не вашого рівня розвитку. Навіть не вашого рівня світу.

— Для чого тоді ти тут? Для чого тобі наш світ?

Його примарне тіло злегка схилилось, немов він хотів кивнути.

— Потрібен ваш ресурс.

— Навіщо? Щоб прогодувати ваших дітей? — я ступив крок назад, посунувши за собою Самсу.

Цікаво, ці великі вікна реально розбити? Що ж, мені здається я бачив запасний вихід із готелю у кінці цієї «їдальні». Я майже упевнений, що бачив там двері.

— Ми не така форма існування, яка вам буде зрозуміла. Ресурс нам потрібен, щоб розширитись. Ми просто поглинаємо енергію. У вас її багато.

— То чому ти хочеш перешкодити нам врятувати світ? Якщо його буде знищено, то енергії не стане. Ви її не використаєте. А ще можна було нас вирощувати, як продукт, збирати врожаї, живитись постійно.

— Ти цікаво мислиш, людино. У тебе також є ім’я?

— Припустимо.

— Назви його.

Я зволікав — ще один крок назад.

— Мене звати Самса, — втрутилась моя напарниця. — А його — Буревій.

— Хай буде. Ми не знищимо вас одразу. Можливо, пізнання нижчих форм існування буде корисним для нашого Войду.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍