Остап Соколюк - Самсара УкраЇни, Остап Соколюк

ЕПІЗОД 20: РОЗДІЛ ІІ. ЇМ НЕ ВЗЯТИ НАС ЖИВИМИ

Догорають поліна в печі,

Попеліє червона грань…

У задумі сиджу я вночі

І думок сную чорную ткань.

І. Франко

*

Від Буревія

Мені снилось, що за кожним променем світла ховається галактика чорноти. Що за кожною людиною — стоїть мільярд мертвих. Що за кожною краплею тепла — безкінечність холоду.

Я прокинувся та одразу зрозумів — щось змінилось. Не зовні — всередині мене. Немов змістилась серцевина. Немов сонце зійшло на заході, а не на сході. Лячне, моторошне відчуття.

Денне світло крізь вікна проникало у кімнату. Панувала цілковита тиша у готелі… як же він називається? Олаф говорив нам, здається…

Я підвівся і оглянув своє спальне місце: подушка була зіжмакана, немов її хтось місив всю ніч, а простирадло взагалі лежало на підлозі. «Хтось тут спав як убитий? Не схоже…» — із іронією подумав я, повернувся до кімнати Самси і здригнувся.

— Що? Тепер ти лякаєшся мене? — усміхнулась жінка, стоячи у дверному проході.

Я заперечливо похитав головою:

— Ні. Просто не почув, як ти підійшла.

Її волосся було розпущене та спадало на худорляві плечі. Обличчя жінки було рум’яним і чомусь свіжим. Не схожим на ті страхітливі фізіономії, котрі мають люди вранці після сну. Вона підняла довгу тонку руку і розгублено торкнулась голови:

— Що, Бур?

— Нічого, — зрозумівши, що занадто довго роздивляюсь її, я повернувся до своєї постелі та для чогось взяв у руку подушку.

— Як ти спав? — запитала вона.

— Довго не міг заснути. Спускався навіть вниз. Побачив там нашого адміністратора. Поговорив із ним, випив віскі.

— Непогано ти розважаєшся, поки я у відключці, — підняла вона одну брову.

— Що?.. Не можна було?

— Та ні. Я не збираюсь тебе контролювати, — вона рушила до ванної кімнати. — Але не забувай, що ми тепер у одному човні. Принаймні, треба прикривати одне одного…

Вона зникла за дверима ванної. Самса права — ми тепер відповідаємо одне за одного. Як напарники? Як друзі? Як двоє мимоволі пов’язаних людей?

«Ну хто мені ти? Ну хто тобі я? Два космоси зіткнуті поспіхом».[1] 

Поки Самса була у душі, я застелив своє ліжко і уважно оглянув дві наші кімнати. Обнишпорив кожен закуток, але нічого підозрілого не знайшов. Потім виглянув у вікно. Територія навколо готелю була акуратною і прибраною. Декілька викладених плиткою доріжок, кілька лавочок, невеличкі, обстрижені кущики. Проте не було видно жодної живої душі чи ознак людей. А довкола, скільки сягало око, простягались красиві, лісисті гори. Куди ж ми повинні йти?

— Як там погода надворі? — пролунав жіночий голос, і я обернувся.

Самса стояла загорнута у один лише рушник. Я зніяковів.

— Погода без дощу… Дивно, що нема ніяких людей.

Вона повільно кивнула:

— Як думаєш, де ми? І куди нам іти?

— Це найцікавіші питання на цей час, — розвів я руками.

— Якщо ми не у Тур’ї, то ми тепер… смертні?

— Так. Думаю, ми можемо загинути. А якщо це станеться — то наша місія буде провалена.

Самса хмикнула:

— Чудові новини… Ти голодний?

— Чесно? Голодний як вовк.

— Ха! Сподіваюсь внизу нам вдасться знайти щось схоже на харчі.

Вона зайшла у свою кімнату і зачинила двері. А я також вирішив помитись.

Через декілька хвилин ми уже спускались вниз сходами, надягнувши на себе одяг, у якому прийшли. Приголомшлива тиша і порожнеча зустрічала нас усюди. Оглядаючи все довкола, я раптом подумав, що змінилось щось не лише у мені, але й довкола. Все немов потьмяніло, кольори посіріли і повітря було не звичайним — ним важко дихалось.

У фойє нікого не було. На місці Олафа самотньо лежав готельний журнал і олівець. Ми із Самсою переглянулись.

— Щось тут не так… У мене погане передчуття, — нахмурилась жінка.

— Передчуття? У мене погане відчуття.

 

[1] Іздрик. Поезія.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍