Остап Соколюк - Самсара УкраЇни, Остап Соколюк

ЕПІЗОД 19

Безкінечний холод (продовження)

Спочатку, запас медикаментів у лікарні був. Але коли до нас стала доходити вся безвихідь ситуації, люди із вищою медичною освітою збирались у групи, брали із собою щось залізне і йшли зламувати аптеки, що були розташовані на території лікарні.

Першим стали закінчуватись наркотики для обезболювання, були великі проблеми із інфузійними розчинами. Закінчилась кров. І переливання ми робили лише тоді, коли точно знали, що без крові пацієнт помре. 20 березня у нас не залишилось практично нічого із медикаментів, чим ми би могли допомогти пацієнтам.

Про евакуацію не думали — про неї мріяли. Але оскільки 5-6 березня зник мобільний зв'язок, ми були у інформаційному вакуумі: не знали ні про «зелені коридори», ні що взагалі відбувається.

Плюс у нас постійно були поранені, котрих привозили із типовою історією: «Ми чули, що хтось сказав, що там будуть «зелені коридори, ми поїхали і попали під обстріл». І ось — у когось дірка у животі, комусь руку відірвало. Когось убили на місці.

Це вакуум стосувався на лише нашої лікарні, а всього лівого берега міста. 16 березня хтось упіймав одну поділку зв’язку на четвертому поверсі. Із цього моменту туди почалось паломництво. Всі піднімались, висовували руку у вікно, намагались упіймати зв'язок, повідомити родичів, котрі уже давно їх похоронили.

І ось коли у нас з’явився такий мобільний зв’язок, ми почали від родичів дізнаватись більш-менш актуальну інформацію, і що дійсно є приблизно безпечні маршрути виїзду. Ми запланували евакуацію.

Виїжджати збирались виключно в Україну. Ніхто з нас не збирався залишатись і жити в росії чи ДНР.

18 березня дуже щільно і прицільно обстріляли наш квартал. Через вулицю навпроти загорілась поліклініка. Вона так весело і вигадливо горіла, що ми два дні дивились на неї і думали: «А що, як ми загоримось?» І ось ця думка, що може не просто попасти, а й початись пожежа, змусила нас різко консолідуватись.

Було декілька невдалих спроб виїхати. Невдалих у тому плані, що ми не виїжджали із лівого берега. Зараз розумію, що краще ці випадки вважати вдалими, тому що всі повертались живими. Не всім так щастило.

Головна проблема у тому, що «зелений коридор» починався на виїзді із Маріуполя. До нього треба було добиратись через усе місто. Типова спроба евакуації із лівого берега виглядала так: люди доїжджали до мосту, бачили барикаду із автомобілів, намагались її об’їхати і були розстріляні. Судячи із кількості розстріляних біля барикади машин і трупів всередині, для багатьох евакуація закінчувалась саме так.

Отже, вдала для нас спроба була 21 березня. Ми утворили колону із 7 машин працівників лікарні. Напередодні один знайомий виїхав і повідомив нам маршрут. Потрібно було по вулиці Пашковського доїхати до Набережної. Впертись у мінне поле і далі їхати «партизанськими стежками». Там була дорога із шістьма смугами, але на ній не було ні одного «живого» квадрату — все розбито і розбомблено. А далі наш шлях пролягав через Азовсталь, який взагалі обстрілювали без перестанку. Буквально.

У одному місці стояла така барикада авто, що залишалась лише вузька шпарина для звичайної легкової машини без дзеркал. Хто міг — той загинав, а хто ні — доводилось ламати. На щастя, ми просочились у цю шпарину всією колоною.

На під’їзді до центральної прохідної стояв наш танк, а поруч — вирва шириною у дві дорожні смуги і глибиною по пояс. Ми проїхали між ними. Далі був міст. Його завжди називали Старим або Горбатим. Чесно кажучи, я за чотири роки життя у Маріуполі ніколи не бачив, щоб по ньому хтось проїжджав. Думав, нічого важчого рибака із вудкою він не витримає. Але ми по ньому проїхали. Вся колона. Нам було нічого втрачати.

Далі пролягав відносно безпечний маршрут. Блокпости, обшуки на дорозі, спілкування із людьми з автоматами. На російських блокпостах нам наказували роздягтись: дивились чи нема татуювань, слідів ношення зброї. 

У нашій колоні був автомобіль у якого не був повний бак. І ми точно знали, що будемо його буксирувати. За 20 км. від Мангуша закінчився бензин. До Токмака ми тягнули автомобіль на буксирі. Потім ми заправились і доїхали до Запоріжжя. 26 березня я був у Дніпропетровській області. 30 березня пішов влаштовуватись лікарем на роботу.

Чи став я іншим? У Маріуполі потрібно було працювати, рятувати людей, приймати рішення, боротись, грітись, щось їсти. Я робив це і ні про що інше не думав. Інша справа —  думки після Маріуполя.

На наступний день після нашого від’їзду, прилетіла ракета у четвертий поверх нашої лікарні, на якому я перебував майже весь час зі своїми колегами… Від цього вибуху загинуло декілька лікарів, котрі ще залишились там.

Ситуація, що ми поїхали, а наші пацієнти залишилась — дуже болісна. У кожного лікаря із пацієнтом встановлюється емоційний зв'язок. У процесі лікування він уже для тебе не випадкова людина.

Ми вмовляли себе, що зробили все, що могли. Особливо за тих умов, що склались. «Ще день-два і ми залишимось без нічого. Не буде ні шовного матеріалу, ні спирту для обробки. Ніяких засобів для надання допомоги», — казали ми. І тим не менше всіх нас гнітило, що ми залишаємо пацієнтів і їдемо. Лікарі так не роблять. Зазвичай.

Сумніви, напевно, так і не полишать жодного з нас до самого кінця. А, можливо, стануть ще важчими…

Спогади очевидців війни в Україні

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍