Остап Соколюк - Самсара УкраЇни, Остап Соколюк

ЕПІЗОД 18

Безкінечний холод (продовження)

День, коли був лише один поранений — 20 березня. Тоді ж був і один убитий — лікар Казанцев. Один із старожилів лікарні. Йому було понад 60 років. Працював завідуючим інфекційної дитячого відділу. Вранці 20 березня лікар із чайником вийшов зі свого корпусу, щоб віднести кип’яток в сусідній корпус, де ховались люди. Між будівлями було 10 метрів. Стався вибух. Анатолія Борисовича відкинуло назад до його корпусу. Чайник залишився лежали біля вирви від бомби. Лікар загинув.

Ми похоронили його там же на клумбі між двома корпусами — за два метри від його місця роботи. Інших померлих ми клали у мішки і залишали у дворі біля стін лікарні. По правилах, судмедексперти повинні робити свої висновки щодо причини смерті, перш ніж їх можна хоронити.

За весь час було близько 15 потерпілих дітей. Найстрашніше — черепно-мозкові травми. Наша лікарня не спеціалізувалась на нейротравмах, тому у нас не було нейрохірургів.

Першу дівчинку я добре запам’ятав. Аня. Був вибух, автомобільне колесо відлетіло від машин і вдарило дівчинку по потилиці.

Всі одразу почали займатись дитиною. І один із наших молодих травматологів виконав декомпресійну трепанацію черепа. Молодий травматолог зробив операцію, котра взагалі не входить в зону його професійної відповідальності. Це ніби терапевт  вирізав комусь апендикс.

Після операції був важкий період відновлення. П’ять днів дівчинка перебувала під апаратом штучної вентиляції легенів. Практично всі апарати працюють від мережі. Електрики, звісно, не було. Але у нас було п’ять акумуляторних апаратів. Поки працював генератор, ми заряджали їх. Коли розряджався один апарат, ми швидко перемикали дівчинку і так по колу. Це абсолютно екстраординарна ситуація.

Потім дівчинка змогла дихати сама. А 21 березня вона прийшла до тями і змогла підтримувати зв'язок на рівні «так-ні». Ми дуже пишались тим, що нам вдалось її врятувати.

Коли Аня ще була на апараті ШВЛ, до нас поступила наступна дитина. Шість років. У неї також була травма голови. Після операції вона дуже добре відновлювалась. Потім я бачив її фото із бабусею у Маріупольських пабліках. Вони залишились у місті. Наша допомога дітям, їх відновлення після операцій — це те, що сильно піднімало нам моральний дух.

Є поняття «тріаж» — це медичне сортування пацієнтів. Є категорія пацієнтів, котрим не надається допомога: дуже важкі, в агонії, тим, які не переживуть хірургічне втручання. Вважається не правильним займатись ними у першу чергу, оскільки хтось із важкою травмою, але більшими шансами на виживання, може не отримати вчасно медичну допомогу і померти. Було дуже важко приймати такі рішення у Маріуполі…

Мама, бабуся і маленька дитина вийшли після обстрілів у двір приготувати їду. Прилетіла ракета. У всіх враження у голову. У мами просто подряпини. У бабусі доволі важка травма черепа, постраждало око. А от дитині осколок потрапив у голову. Через чоло був вхідний-вихідний отвір. Її привезли ще живою, але вміст черепа був уже назовні. Матір, звісно, відмовлялась усвідомити, що шансів уже нема. Ми обезболили дитину. На цьому наша допомога закінчилась… Через 15 хвилин дитина померла.

Був епізод, коли поступило двоє дітей — 10 і 16 років. Наскільки я зрозумів, вони не були родичами, але їх привезли із одного місця із надзвичайно важкими черепно-мозковими травмами. Ми не могли їм допомогти. Лише обезболити. Поклали одне на одного. Накрили покривалом. І все.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍