Остап Соколюк - Самсара УкраЇни, Остап Соколюк

ЕПІЗОД 17

Безкінечний холод

Ми залишались лікарями у ізольованій від світу лікарні і робили свою роботу. Ось і все. Це, по суті, не героїзм, а просто обставини. Перший поранений до нас прибув 25 лютого. Опалення не стало у кінці лютого. А 3-го березня посипались вікна. Майже на всьому північному фасаді. Уже не було електроенергії. Плюс почало холоднішати на вулиці. Все це призвело до того, що у нас у приміщенні було не більше 4 градусів тепла. Як у звичайному холодильнику.

Ніяких обігрівачів ми собі не могли дозволити, тому що електрика була від дизельного палива. Солярки було дуже мало і її потрібно було економити. Поки ще функціонували заправки, адміністрація лікарні у перші дні закупила солярки. Згодом нам її три чи чотири рази привозили воєнні. Деякі пацієнти, що видужали, залишались у лікарні і слідкували за роботою генератора. На всю лікарню було два тепловентилятора. «Дуйчики». Вони стояли у операційних. Їх вмикали лише коли тривала операція.

Вікна у лікарняних операційних вилетіли одразу, тому ми перемістились у передопераційні — це були біль-менш безпечні приміщення, котрі відповідали правилу «двох стін». Тим не менше було кілька випадків, коли у нас посеред операції прилітало щось настільки близько, що у нас із гуркотом розчинялись двері.

Через холод ми надягали весь одяг, котрий могли знайти. А зверху — ковідні комбінезони. По-перше, щоб захистити речі від крові, блювоти та інших біологічних рідин, котрими було заляпано абсолютно все. По-друге, у комбінезонах начебто краще зберігалось тепло.

Проте, у результаті довгого перебування у операційних, лікарі і молодший медичний персонал переходили у неконтрольований стан. Всім було важко. Жінки не витримували, ішли куди-небудь, завертались у покривала і сиділи, намагаючись зігрітись. Але це було неможливо.

Десь 2-го березня ще працювали магазини і можна було із ризиком для життя вискочити та схопити щось із полиць АТБ. Щось, що, зрештою, не мало харчової цінності, на зразок чіпсів чи оливок.

1-го березня ми зробили коротку вилазку і купили чотири буханки хліба. Цей хліб ми розтягнули аж до середини березня. Потім хліба уже не було. У лікарні був харчовий блок із запасами їжі. Цю їжу ми ділили на все відділення і готували у мультиварках, поки тривали операції та працював генератор. Харчі, звісно, були бюджетні і дуже дієтичні.

А ще була проблема приготування великого об’єму їжі. У нашому відділі було всього дві мультиварки, а готувати доводилось на 20 людей. Власне, порції були досить скромними. Воду ми діставали зі свердловини і це був великий плюс. Свердловина була розташована за кілька кілометрів від лікарні. Раз у 2-3 дні ми вантажили якогось лікаря і всю наявну тару у автомобіль та їхали по воду через місто, котре обстрілювали просто постійно…

Враховуючи холод, роботу, стрес, незмінне відчуття нестачі запасів, у нас сформувалось дуже особливе ставлення до їжі.

 У медицині є поняття «золота година». Йдеться про те, що пацієнту після травми потрібно якомога швидше надати допомогу. У Маріуполі ніхто до нас у «золоту годину» не потрапляв. Були люди, котрі із відірваними ногами лежали по декілька днів на вулиці. Це тривало доти, доки їх хтось не знаходив і не привозив до нас.

Точно не можу сказати, але здається після надання медичної допомоги, помирав кожен п’ятий. Для мене це дивовижно. Тому що без води і електрики, без повного штату фахівців, в умовах періодичних масових напливів поранених, коли постраждалих більше ніж самого медперсоналу — дивовижно, що більшість виживає.

Спочатку, потерпілих привозила швидка допомога. Потім, здається, 7-8 березня були дуже сильні обстріли і після цього поранені прибували різними способами. Їх доставляли простим транспортом, багато разів їх привозили воєнні, місцеві тягнули поранених на дверях і покривалах. У кого були цілі ноги — приходили самі.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍