Остап Соколюк - Самсара УкраЇни, Остап Соколюк

Містечко приголомшено затамувало подих. Вулички, подекуди уже розбиті вибухами, принишкли. Вони уже тримали на собі тіла убитих. І це були не воєнні… Немов засмучені матері своїх дітей, тримали ці вулички своїх колишніх мешканців. І вікна будинків були повні ранкової вологи.

— Про що ми говорили, Захар? — промовила богиня, несучи свою ношу у невідомому напрямку.

— Про мою смерть, — відповів він, не відкриваючи очей.

— Ага. І як тобі вона?

— Чудова. Солодка, як сон.

— Можеш насолоджуватись. Це ненадовго.

— Чому? Ти не відпустиш мене?

— Ні. Навіть не сподівайся.

— Чому ти не даєш мені спокою, Калі?

— А ти подумай, кому саме я не даю спокою? Трупові? — вона реготнула. — І кого ти хочеш, щоб я відпустила?

— Знову ці психологічні ігри.

— Захар, цього разу тобі доведеться зробити значно більше. Значно більше… Прокидайся.

Захар розплющив очі, але на їх місці були лише два темних проваллях, що линули у безкінечність. І тоді він заверещав, напнувши небо вістрям крику. А Калі, не спиняючись ні на секунду, стиснула його ще сильніше у руках своїх.

«Хочу аби ти пам’ятав.

Аби у гарячці свого божого марення

Бачив усіх і відразу

Вдягнутих в тіло

Нанизаних на сухі кістки

[…]

Хочу аби у своїй безсонній божості

Чув до скінчення себе

Нестерпний збентежений крик

Аби бачив

Як скормив очі

Братським могилам.

Ти знову помилився.

Бо запеклі уста

Пришиті до підмогильного стогону

Втратили волю молитись…»[1]

[1] Олександр Авербух, поезія