Остап Соколюк - Самсара УкраЇни, Остап Соколюк

ЕПІЗОД 16

ВІД ПУСТОТИ

— Дякую тобі, за негідну смерть, — прошепотів Захар і занурився у пітьму.

Що буде, якщо головний герой раптом загине посеред повісті? Що нам залишиться? Недочитана повість. У дійсності ми ніколи не знаємо, коли життя закінчиться. Можливо, у глибокій старості, а, можливо, завтра прилетить убивча ракета і тебе не стане. Ось, якби так само було із книгою, котру береш до рук. З історією, котру починаєш дивитись. Тоді фінал був би для тебе несподіванкою. Тоді кожну сторінку ти би перегортав із цікавістю, правда?

«По ночах у лікарняних палатах хворі перемовляються про смерть і життя. Я так чітко чую їхні голоси. Вони розповідають вічні історії. Вони говорять мені: «Убий Калі. Убий цю сучку!»

Хіба вона у всьому винна? Хіба бог у всьому винен?

У пітьмі з’являється якийсь порух. Якийсь натяк на усвідомлення. Коли ти прокидаєшся після сну, то це стається раптово і кардинально: ти розплющуєш очі, бачиш кімнату, розумієш хто ти і як сюди потрапив. Зараз це відбувалось дуже-дуже повільно. Ніби ти вибирався із дуже глибокого, в’язкого сну.

«Чого величність Вічність дивиться просто на тебе. Як вона виглядає? Ось у чому питання…»

Що буде, якщо у тебе раптом заберуть все — життя, спогади, ім’я — але свідомість все одно продовжить тобі казати, що ти існуєш. Хто ж тоді буде існувати? Хто ж тоді існуватиме у безмежній пустоті?

Гаразд, тобі доведеться створити себе нового. Переназвати, перепригадати, перевигадати. Але! Ким ти був ДО того, як одягнув маску? І, схоже, ось це і є той випадок, коли чиста ПУСТОТА усвідомлює себе.

Двері автомобіля довго не відчинялись, не піддавались, тому хтось їх виламав, доклавши нелюдських зусиль. Потім хтось взяв тіло Захара та просто поніс його на руках, немов це нічого не важило.

Весь одяг на ньому був закривавлений. На грудях були засохлі рани від куль. Проте голова була ціла.  Зненацька, чоловік розплющив очі.

— Хіба я не помер? — кволо прошепотів Захар.

— Звичайно, ти помер, — відповіла вона.

— Тоді куди ти мене несеш?

— Хоронити, — усміхнулась Калі.

— Зрозуміло, — Захар знову заплющив очі.

Жінка на ім’я Калі несла більше від себе тіло чоловіка на руках по вулиці безлюдного міста. Вона була одягнута у воєнну форму і рухалась упевнено та рішуче. Посеред дороги стояв БТР, проте це навіть не уповільнило її крок.

Назустріч жінці вийшли троє російських воєнних із автоматами у руках.

— Стоп, стоп, а куда ето ми ідьом? — промовив один із них.

Вони виглядали пихато, немов господарі на цій землі, проте на ворожих мармизах прочиталось здивування від того, що жінка отак завиграшки несе чоловіка на руках.

Калі спинилась. На її вродливому, наче у справжньої королеви, обличчі відобразилась легка глузлива посмішка.

— Ти москалику, добре подумай, що говориш, — відповіла вона.

— Што? Я не панімаю, что ти там гаваріш по хохляцкі?

— Ну не розумієш, то й іди на хер собі.

Він підняв автомат і наставив на неї — жінка не ворухнулась. У її тілі не було й крихти напруження, не зважаючи на те, що в руках вона тримала 80-кілограмового чоловіка.

— «На хер» ето я понял. Хочеш, чтоби я тебя застреліл?

— Стріляй москалику, якщо жити набридло, — глумливо промовила Калі.

Якусь мить солдат думав. Потім повернувся до свого «однополчанина» позаду.

— Іді йейо свяжи. Ізнасілуєм сучку, а потом убйом.

Інший солдат кивнув і, діставши ножа, рушив до жінки. Третій підступив ближче, мабуть, щоб не прогавити ґвалтування. Калі суворо поглянула на того, що йшов до неї:

— На твоєму місці, я би так не робила.

Він сплюнув:

— Борзая хохлушка. Сейчас посмотрім, что ти умєєш.

— Навіть не сумнівайся.

Солдат ступив ще крок і його нога раптом почала ламатись, як бурулька у руках дітей. Кістка скришилась до коліна, немов під дією величезного тиску. Проте й друга нога не витримала навантаження — вона тріснула у кількох місцях і солдат повалився на землю. Він шалено заверещав, а двоє інших перелякано відскочили.

Калі не рухалась. Просто дивилась. Але погляд її змінився — щось несамовите, незбагненне проступило у її очах. Прадавня лють, котра здатна стерти з лиця землі все живе.

— Что єто било?! — солдат навів на неї автомат. — Что ти сделала, атвечай?!

— Стріляй, — промовила Калі страхітливим голосом, і він слухняно натиснув на курок.

Автомат вибухнув у його руках і кисті його рук відірвались, бризнувши кров’ю вусібіч. Солдат завищав і також упав на дорогу, де конав від страшних мук його побратим. Побачивши це, третій злякано верескнув, кинув зброю і чимдуж побіг геть.

— Почекай! Куди ти? Рускі своїх не бросают! — зареготала Калі, але на втечу солдата це не вплинуло.

— Що ж, тоді добре. Гарного дня, хлопці, — сказала жінка і пішла.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍