Вайлет Альвіно - Трохи більше ніж колишні, Вайлет Альвіно

«Здається, Аліса трохи поділилася нашою історією зі своєю подругою…»

– Ви швидко, – задоволено кинула Мілана. – Ну що ж, проходьте. Поговоримо.

Від її «поговоримо» мене пронизав табун мурах – і зовсім не приємних. Здавалося, що я не знайомлюся з подругою, а проходжу співбесіду. І це ще питання: приймуть – чи ні?

Я був упевнений на сто відсотків: справити гарне враження на Мілану – тепер мій святий обов’язок.

Дівчина сиділа за столом, закинувши ногу на ногу, й уважно мене вивчала. В її погляді не було відкритої ворожості – але й тепла там теж не простежувалося. Швидше – обережність. І зверхність. Та сама, якою люди прикривають емоції, щоб мати контроль над ситуацією.

Аліса тим часом метушливо наливала чай у чашки, старанно уникаючи зустрічі з моїм поглядом. Можливо, їй було ніяково, можливо – просто не хотіла втручатися.

– То що скажете, Максим? – Мілана зробила ковток, не відводячи очей. – Хто ви такий і що вам треба від Аліси?

"Я думав... Аліса їй розповіла... чи це не те, про що я думаю?"

Я повільно поставив пакунок із тістечками на стіл, обережно присів навпроти й відповів просто:

– Я той, хто завжди хоче бути поруч з Алісою. Мені знадобилося чимало часу знову її знайти, і я зроблю все, аби вона була щаслива.

Мілана не здригнулася. Не посміхнулася. Не зрушила навіть бровою.

– Гарні слова, – мовила вона після паузи. – Але слова – це просто повітря. У вас красивий тембр, але це не гарантує, що завтра ви не станете черговим розчаруванням.

– Можливо, – зітхнув я. – Але в цьому випадку мені доведеться розчарувати самого себе. – Я поглянув на Алісу, яка стояла незворушно і слухала мої слова, і знову не міг відірвати від неї погляд. – Я дуже довге її шукав... і дуже довго прокладав шлях, аби зустрітися з нею, для мене дороги назад нема.

Мілана повільно кивнула – схоже, така відповідь її задовольнила, хоча обличчя залишалося непроникним. Потім вона перевела погляд на Алісу:

– Ну що, подруго? Він справді такий, як ти казала?

Аліса нарешті зустрілася зі мною поглядом. У її очах було трохи сорому, трохи хвилювання, але переважала м’яка, зворушлива усмішка.

– Кращий, – прошепотіла вона.

Я відчув, як десь у грудях щось болісно стиснулося – від щастя. Від спокою. Від усвідомлення, що це – реальність.

Мілана театрально зітхнула.

– Ну що ж... Вітаю. Офіційно даю тобі шанс. Один. – Вона підняла палець і додала з хижою усмішкою: – Але якщо хоч раз її засмутиш – я тобі...

– Все, все, ясно! – розсміявся я, піднімаючи руки вгору. – Жодних шансів для помилки.

– Саме так, – задоволено підсумувала вона. – А тепер до столу. І всі солодощі залишаться для мене. Ви мені винні... за моральну травму.

Аліса засміялася першою, а за нею і я. Напруга поступово розчинилася в атмосфері звичайного вечора – теплого, щирого, трохи абсурдного. Але справжнього.