Вайлет Альвіно - Трохи більше ніж колишні, Вайлет Альвіно

Розділ 16 Від Максима

Машина рушила з місця, але між нами було ще більше напруги, ніж тоді, коли ми стояли притиснуті одне до одного. Вона сиділа поруч – мовчазна, трохи зніяковіла, але щаслива. Я відчував це шкірою. Її пальці тремтіли, коли вона час від часу торкалася волосся – ніби намагалася хоч якось повернути собі самовладання.

Я теж мовчав. Не хотілося забивати тишу дрібницями, коли між нами вібрувало щось таке… справжнє. Пульсуюче. Живе.

Коли ми приїхали, вона не поспішала виходити з машини. Я заглушив двигун і повернувся до неї.

– Можливо, мені не варто заходити?

– Ти передумав? – з насмішкою запитала Аліса й грайливо зиркнула на мене. – Не бійся, я тебе не з’їм.

– Ну все. Ти сама напросилася, – рикнув я й буквально вистрибнув із машини. Аліса ж вирішила погратися з моїми нервами. Повільно, наче королева, вона вийшла й так само неквапно рушила до під’їзду, не зводячи з мене очей. Її погляд – зухвалий і задоволений – спостерігав, як у мені з кожним її кроком уривається терпець.

І він таки увірвався.

У три великих кроки я подолав відстань між нами й підхопив її на руки.

– Хей! Ти що робиш? Що за варварські замашки?!

– Я тобі покажу варвара, – прошепотів я й легко підкинув її вгору, одразу зловивши. Спершу вона застигла від шоку, а потім розсміялася у голос – щиро й абсолютно щасливо.

У ліфті ми знову мовчали. Трималися на відстані, хоча між нами й далі бриніло те саме напруження. Я розумів, що варто мені торкнутися її як я зірвуся, і те, що має бути таємницею двох, цілком ймовірно стане загально відомою подією для всього під'їзду, якщо не будинку, тому я вирішив, що ще кілька секунд протримаюся... а тоді, я вже не зможу відірвати від неї ні свої руки, ні губи..., ні все інше... І, здається, Аліса думала про те саме, судячи з того, як голодно позиркувала на мене.

Ледь двері ліфта відчинилися – я схопив її за руку й повів за собою. Легким ривком підтягнув до дверей квартири, змушуючи підійти впритул.

– Що ти робиш? – ледве не простогнала вона від мого поцілунку в шию.

– Відкрий ці кляті двері – і я тобі все покажу.

– Хм… якщо я їх відкрию… у нас можуть бути проблеми.

– Чому? – запитав я, не припиняючи тулитися до неї всім тілом.

– Думаю, у моєї сусідки – бабусі Галі – може статися інфаркт від такого видовища. Та й вламуватися у чужу квартиру – кримінальна справа.

Я завмер, намагаючись переварити щойно почуте, а Аліса тим часом ледве стримувала сміх.

– Не будемо брати гріх на душу, – прошепотів я й зробив крок назад.

– Не будемо... хоча знаючи цю жіночку, вона вже могла побачити для себе дещо захоплююче...

– Любить підглядати?

– Дуже, – підморгнула мені Аліса, і ми обоє засміялися.

«Сподіваюся, вам сподобалась вистава… а все інше – вже не для чужих очей».

Нарешті Аліса відімкнула двері своєї квартири і не чекаючи, я підштовхнув її всередину, швидко зачинив за нами і пристрасно поцілував. Наші язики сплелися в шаленому, гарячому танці, руки торкалися один одного, вивчаючи. Гудзик за гудзиком я розстібав її блузку, спускався з поцілунками все нижче… Її тихі схлипи, важке дихання лише підказували мені, що я на правильному шляху.

Аж в якусь мить... Аліса застигла. Перестала видавати бодай якісь звуки.

«Мало стараюся?..» – подумав я й лише посилив натиск.

Та раптом вона легенько постукала мене по спині й прошепотіла:

– Зупинись… зупинись.

– Що? Чому? – розгубився я.

Вона взяла моє обличчя в долоні й різко повернула в бік кухні.

Там, спершись на одвірок, стояла незнайома дівчина… і спокійно пила чай.

– Ви не соромтеся… продовжуйте, – з єхидною посмішкою мовила вона й зробила ковток.

– Мілано… ти повернулася?! – вигукнула Аліса, поспіхом прикриваючи блузку.

– Як бачиш. – З хитрим поглядом відповіла вона. – Якщо ви все ж таки вже закінчили, запрошую на чай. Ви ж закінчили? Бо я на таке не підписувалася. –  І косо так оглянула нас з ніг до голови.

– Сама ж сказала «продовжуйте», – буркнув я собі під ніс.

– Що?

– Нічого, – посміхнувся. – Ходімо пити чай?

– Ага. Тільки є нюанс: до чаю в нас нічого немає. Тож, Максиме, – з усмішкою, в якій вчувалося ледь прикрите знущання, – будьте ласкаві, сходіть по щось солоденьке.

– Мілано! Я ж учора купила…

– Я все з’їла. Вже нічого нема.

– І все одно…

Дівчина, на ім'я Мілана, суворо зиркнула на Алісу і та одразу притихла, натомість повернулася до мене і подивилася благальним поглядом. Ситуація була смішною й дивною водночас. Але нічого складного у тому, щоб збігати в магазин, я не бачив. Єдина проблема – мені потрібно було відірватися від Аліси… Але це просто потрібно пережити. Бо рішення для себе вже ухвалив: я зроблю все, аби вона була поруч завжди.

Мене не було хвилин п’ятнадцять. Коли повернувся – атмосфера в квартирі вже пом’якшала. Дівчата весело про щось перемовлялися на кухні.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍