Колектив авторів - Давня історія України (в трьох томах). Том 1: Первісне суспільство

Наявність мисливської здобичі на господарсько-побутових комплексах цих та багатьох інших поселень (кістки мамонта, носорога, зубра, коня, оленів та інших великих стадних тварин) не залишає сумнівів, що полювання залишалося колективним промислом, який потребував спільних скоординованих зусиль усієї громади поселення, а іноді, можливо, і сусідніх поселень. Етнологія засвідчує сукупне полювання на великих тварин мешканцями споріднених первісних громад. Археології відомі знахідки частин одного зламаного знаряддя на різних поселеннях, що, ймовірно, також засвідчує сукупність деяких моментів виробничої діяльності. Однак спільний характер основної діяльності по забезпеченню громади продуктами харчування не обов’язково спричиняв колективізм усіх аспектів побуту та виробництва.

Так, аналіз структури Добранічівського поселення показує, що воно складалося з чітко відокремлених господарсько-побутових комплексів, розташованих на відстані 16—25 м один від одного. Кожний з таких комплексів складався з житла, внутрішніх і зовнішніх вогнищ, виробничих центрів, ям-сховищ[29]. Близьку структуру поселень і господарсько-побутових комплексів мають також Гінцівське поселення на Полтавщині, Межиріцьке на Черкащині, Мізинське на Чернігівщині, Молодовське у Чернівецькій обл. та ін.

Відокремленість у просторі поселення господарсько-побутових комплексів пізнього палеоліту, ймовірно, пов’язана з відносною самостійністю окремих сімей у веденні домашнього господарства та виробництві знарядь праці. Як показав І. Г. Шовкопляс, навколо кожного невеликого (12 м2) житла Добранічівського поселення мешканці його, окрім приготування їжі на вогнищах, виготовляли знаряддя праці з кременю і кістки, у ямах-сховищах нагромаджувалися запаси м’яса та кісток тварин, які використовувалися для ремонту і спорудження жител, служили сировиною для виготовлення знарядь праці і предметів побуту, вживалися як паливо. Структура і склад інвентарю виробничих центрів, напевне, свідчать на користь індивідуального виготовлення знарядь праці мешканцями кожного господарсько-побутового комплексу.

На думку С. М. Бібікова, І. Г. Шовкопляса та інших дослідників, аналіз матеріалів господарсько-побутових комплексів поселень пізнього палеоліту передусім свідчить на користь існування тоді відносно самостійної парної сім’ї, котра була складовою частиною первісної громади, що об’єднувала всіх мешканців поселення у єдиний промисловий колектив.

Споріднені первісні громади в межах окремих екологічних ніш мали стійкі традиції у виготовленні знарядь праці і предметів побуту, у спорудженні жител, сталий сімейний і суспільний побут, близькі форми і види пам’яток мистецтва. Напевне, між такими громадами існували тісні зв’язки не тільки в господарській діяльності, про що йшлося вище, а й у соціальних відносинах, пов’язаних насамперед з родинними стосунками.

Така реконструкція структури первісного суспільства за часів пізнього палеоліту не є загально визнаною у науці. Вона більш розповсюджена у археологів. Деякі дослідники, найчастіше етнологи, за історичною радянською традицією вважають, що основою суспільних стосунків у пізньому палеоліті була родова організація (останнім часом родова громада), котра базувалася на кровній спорідненості, частіше всього по материнській лінії. Однак з часом прихильників цієї суто етнологічної концепції стає все менше.

Не менш складними є питання власності та розподілу продуктів мисливства та збиральництва, які тісно пов’язані із структурою господарства та характером соціальних стосунків у первісній громаді.

Вище ми вже зазначали, що колективний спосіб промислу великих тварин припускає рівнозабезпечуючий розподіл продуктів полювання та колективну власність на здобич та промислову територію.

Щодо рівнозабезпечуючого розподілу продуктів, то він, напевне, був спричинений низьким рівнем розвитку продуктивних сил. Справа в тому, що незважаючи на значний прогрес у виготовленні знарядь праці, пізньопалеолітична громада навряд чи могла забезпечити всіх своїх мешканців більш ніж необхідним обсягом продуктів. Надлишки їх, що з’являлися завдяки вдалим полюванням, насамперед припасалися на майбутнє у ямах-сховищах або консервувалися, як то було у американських індійців, передусім тому, що саме мисливство як спосіб життєзабезпечення в основі своїй було значною мірою непередбачуваним. Нестійкий сезонний характер мало і збиральництво, яке до того ж зумовлювалося здебільшого примхами клімату. Така ситуація справді дає можливість як ймовірний припустити рівнозабезпечуючий розподіл продуктів усіх видів промислів — як колективних, так і індивідуальних.

Однак такий розподіл життєдайних ресурсів не означає^, що у первісному суспільстві все і завжди розподілялося рівними частинами між усіма членами громади. Громада, дотримуючись принципу рівного забезпечення всіх мешканців поселення, виходила насамперед з потреб виробництва. Тому у випадках виробничої необхідності у надзвичайних обставинах останні запаси продуктів отримували працездатні члени громади, тоді як їхні утриманці задовольнялися незначною кількістю продуктів або іноді навіть голодували. В екстремальних випадках, як це засвідчено етнологією, первісна громада практикувала інфантицид[30], насамперед щодо дівчат, або геронтоцид[31].

Розподіл продуктів виробництва тісно пов’язаний з формою власності. В свою чергу, розвиток форм власності є визначальним аспектом формування економічних відносин. Колективізм виробництва основних життєдайних продуктів у пізньому палеоліті, таким чином, спричиняв колективну власність на основні засоби виробництва. Однак при визначенні пріоритетності колективного виробництва у первісній громаді серед дослідників немає єдності в розумінні характеру, об’єкту та форми власності у цей період.

Так, колективна власність на основні засоби виробництва, і передусім на промислову територію, про яку мовилося раніше, не є загальновизнаною серед дослідників. Одні з них визначають її лише як власність на природні багатства, котрі безпосередньо використовуються в процесі праці, не визначаючи власність на саму територію як простору, на якому відбувається сам процес життєдіяльності. При цьому вони спираються як на спостереження етнологів, які засвідчують у деяких етнографічних народів (хадза Східної Африки, алакалуфи Південної Америки, окремі групи ескімосів) брак поняття власності на промислову територію, так і на той факт, що зміст цього поняття змінюється від епохи до епохи і тісно пов’язаний з розвитком продуктивних сил. Тому нібито в первісній громаді власність на основні засоби виробництва розуміли лише як власність на промислових тварин, їстівні рослини, сировину для виготовлення знарядь праці і таке інше, не пов’язуючи її безпосередньо з обмеженою територією. До того ж первісні громади нібито постійно перебували у динамічній рухливості, що взагалі зумовлювало тимчасовий характер, власності у первісному суспільстві, і, природно, передусім це стосується промислової території.

Нам здається, що в такому розумінні власності щодо первісного суспільства припущена певна модернізація історичного процесу і поняття власності зокрема. Справді, пізньопалеолітичні громади перманентно змінювали свою дислокацію, поступово заселяючи вільні території. Про характер, зміст та обсяг цього процесу в Україні йшлося вище. Однак ця рухливість була відносною. Археологи відомо багато випадків довготривалого мешкання одного й того самого населення на певній територи або навіть на одному поселенні. Так,, за поданням С. М. Бібікова, Мізинське поселення існувало понад. 22—23 роки, а Межиріцьке, за підрахунками І. Г. Підоплічка, не менше 20 років. За нашими спостереженнями, відносно стабільним було народонаселення на більшості території сучасної України протягом практично всього пізнього палеоліту. Значна рухливість населення спостерігається лише за періоду кліматичної нестабільності наприкінці пізнього палеоліту. Але щодо