Еуджен Овідіу Чировіце - Книга дзеркал

переконати його піти разом, але Річард відмовився. Він обмовився, що в нього не було жодних приємних спогадів за роки навчання в коледжі. Він говорив правду. Я знаю, я прочитала той фрагмент рукопису — Пітер дав мені копію. Хоча, можливо, що саме через епізод із тією жінкою, Лорою Бейнз, він переглянув усі свої спогади, що зазвичай і трапляється, а його погляд на ті часи забарвився в темні кольори. У нього не було жодних сувенірів, фотографій та інших дрібничок, які б нагадували йому про ті дні. Нічого, крім копії журналу «Сіґніче», де він опублікував кілька коротеньких оповідань, про який згадував у рукописі та який презентував старий знайомий, коли випадково наткнувся на журнал у книгарні. Я вже поклала журнал в одну з коробок, але якщо хочете, можу відшукати його. Не претендую на експерта з літератури, але його розповіді — виняткові, і мене вразили. У будь-якому разі я розумію, чому люди зазвичай трималися на відстані від Річарда. Ймовірно, більшість із них бачили в ньому мізантропа, і, мабуть, ним він певною мірою залишався. Але коли ви справді пізнали б його, то зрозуміли б, що під загрубілою шкірою, яку він наростив за багато років, насправді приховувалася дуже хороша людина. Він був культурною людиною, з ним можна було обговорювати майже все. Він вирізнявся принциповою чесністю і спішив на допомогу кожному, хто б його попросив. Саме тому я закохалася в нього і переїхала сюди. Я погодилася жити з ним не через самотність чи бажання втекти з невеличкого містечка в штаті Алабама, а через справжнє кохання. Пробачте, та більше нічим не можу допомогти, — підсумувала вона. — Я розповіла вам трохи про Річарда, але ви ж цікавитеся професором Вайдером, так?

— Ви сказали, що прочитали той уривок…

— Так, я читала його. Я спробувала відшукати решту рукопису, тим більше, що мене зацікавили подальші події. На жаль, я не змогла його знайти. Єдине пояснення полягає в тому, що, зрештою, Річард змінив свою думку й стер файл із комп’ютера.

— Як гадаєте, жінка, що телефонувала йому того вечора, була Лорою Бейнз? Жінка, що, як він сказав вам пізніше, «зруйнувала його життя»?

Певний час вона мовчала. Вона загубилася у своїх думках, ніби забула, що поряд був я. Її очі подорожували кімнатою, наче вона щось шукала, тоді без зайвих слів встала і пішла в сусідню кімнату, залишивши двері відчиненими. Вона повернулася через кілька хвилин і сіла у те саме крісло, з якого щойно встала.

— Імовірно, я зможу допомогти вам, — сказала вона досить офіційним голосом. Раніше вона так не говорила. — Але пообіцяйте мені дещо: в тому, що ви напишете, не образите пам’ять Річарда, незалежно від результатів вашого розслідування. Я розумію, що ви зацікавлені у Вайдері, тому Річардовий характер не надто актуальний для вас. Упустіть деякі речі, які стосуються його та тільки його. Обіцяєте?

Я не святий, а іноді як репортер набріхував цілий мішок лайна, намагаючись отримати шмат інформації, необхідної для історії. Але, подумав я про себе, вона заслужила, щоб я був із нею чесний.

— Данно, як журналісту мені практично неможливо обіцяти вам подібне. Якщо я дізнаюся щось важливе про Вайдерові життя та кар’єру й інформація буде безпосередньо пов’язана з Річардом, тоді ніяк не вийде упустити це. Але не варто забувати: він писав про ті події, щоб зробити їх надбанням громадськості. Ви кажете, що він передумав і натиснув на кнопку «Видалити». Я так не думаю. Я вважаю, ймовірніше, він десь сховав рукопис. Він був практичною людиною. Не думаю, що він працював над рукописом багато тижнів, обмірковуючи всі аспекти, а це випливало з його намірів, щоб потім просто все стерти. Я майже впевнений: рукопис і досі десь існує, і Річард хотів аж до свого останнього подиху побачити його опублікованим.

— Мабуть, ваша правда, та все одно він нічого не казав мені про цю роботу. Ви могли б принаймні тримати мене в курсі того, що дізналися? Не люблю набридати і в будь-якому разі я їду з міста, але ми можемо поспілкуватися телефоном.

Я обіцяв зв’язатися з нею, якщо виявлю щось істотне про Флінна. Вона взяла зім’ятий аркуш паперу із записника, розгладила і поклала на стіл між нашими кухлями, вказуючи туди пальцем.

Я взяв аркуш зі столу і побачив на ньому ім’я та номер мобільного телефону.

— Увечері, коли Річард отримав дзвінок, про який я вам говорила, я дочекалася, коли він засне, а потім перевірила журнал викликів його мобілки. Я записала номер, що відповідав часу виклику. Мені було соромно чинити, як ревнивиця, але я дуже непокоїлася, побачивши, у якому стані він перебував.

— Наступного дня я зателефонувала за тим номером, відповіла якась жінка. Я сказала їй, що живу з Річардом Флінном і маю передати їй дещо важливе від нього, те, що не варто обговорювати телефоном. Вона вагалася, але потім пристала на мою пропозицію, і ми зустрілися недалеко звідси, в ресторані, де й пообідали. Вона назвалася Лорою Вестлейк. Я перепросила, що звернулася до неї, й сказала, що непокоїлася про Річарда, адже побачила його поведінку після їхньої розмови того вечора. Вона порадила мені не хвилюватися: Річард і вона — старі знайомі з Принстона, і в них виникла незначна суперечка з приводу якоїсь події з минулого. Лора розповіла мені, що вони жили в тому ж будинку кілька місяців, але залишалися тільки друзями, нічого більше. Я не насмілилася повідомити, що сказав про неї Річард того вечора. Однак зізналася: Річард розповів мені, що вони були коханцями. На це Лора відповіла, що так, імовірно, у Річарда багата уява, або, можливо, його пам’ять жартує з ним, і ще раз підкреслила, що їхні стосунки були абсолютно платонічними.

— Вона сказала вам, де працює?

— Вона викладає психологію в Колумбійському університеті. Ми вийшли з ресторану, наші шляхи розійшлися, і все. Якщо Річард і розмовляв із нею після того ще раз, він зробив це без мого відома. Номер телефону, може, все ще дійсний.

Я подякував їй і пішов, укотре пообіцявши тримати її в курсі ролі Річарда в усій цій історії.

Обідаючи в кафе у Трайбеці, я приєднав свій ноутбук до бездротової мережі. На цей раз Ґуґл був набагато щедрішим.

Лора Вестлейк працювала професором у Медичному центрі Колумбійського університету та керувала спільною дослідницькою програмою з Корнелльським університетом. Вона отримала ступінь магістра в Принстоні 1988 року та докторський ступінь у Колумбійському університеті чотирма роками пізніше. У середині дев’яностих