Еуджен Овідіу Чировіце - Книга дзеркал

я почав переглядати мої старі записники, намагаючись знайти знайомого чи якийсь зв’язок у департаменті поліції Вест Віндзора, що залишився там із моменту інциденту наприкінці вісімдесятих.

Добрих кілька років тому в ході розслідування, виконуваного мною для «Пост», я зустрів хлопця на ім’я Гаррі Міллер. То був приватний детектив із Брукліна, який спеціалізувався на пошуку зниклих безвісти осіб. Невисокий, із надмірною вагою, у пом’ятому костюмі та такій тонкій краватці, що її ледь можна було розгледіти, з цигаркою за вухом, він скидався на персонажа чорного детективу сорокових. Він жив у районі Флетбуш, завжди шукав заможних клієнтів з огляду на те, що сам постійно банкрутував. Як гравець він регулярно робив ставки на коней і переважно програвав. Я зателефонував на його мобільний телефон, і він відповів із галасливої забігайлівки, де клієнти повинні були підвищувати голос, щоб їх розчули крізь старі ритми.

— Привіт, Гаррі, що там у тебе? — запитав я.

— Келлере? Давно не бачилися. Ще один день на планеті мавп, — відповів він похмуро. — Я намагаюся вдавати, що я не людина, тому не опинюся в клітці. Роби те саме. А тепер скажи мені, що там у тебе сталося, синку.

Я загалом проінформував його про справу і попросив записати два імені: Дерек Сіммонз і Сара Гарпер, і розповів те, що я знав про цю пару. Поки він занотовував, я почув дзенькіт тарілки, яку поставили на його стіл, і він подякував комусь із іменем Ґрейс.

— На кого ти працюєш зараз? — підозріливо запитав він.

— На літературне агентство, — сказав я.

— І відколи це літературні агенції беруть участь у таких розслідуваннях? Певне, там має бути ласий куш, га?

— Звісно, що так, не хвилюйся відносно цього. Можу перекинути трохи червінців просто зараз. У мене є й інші імена, але хочу, щоб ти почав із тих двох.

Здавалося, йому відлягло від серця.

— Подивимося, що можна зробити. Схоже, з Дереком буде легко, та все, що ти дав мені на ту жінку, Сару Гарпер, — це, що вона отримала ступінь магістра психології в Принстоні, ймовірно, 1988 року. Небагато, щоб рухатися далі, синку. Я зателефоную через кілька днів, — запевнив він мене і, надиктувавши мені деталі його рахунку «Пей Пел», поклав слухавку.

Я відкрив ноутбук, перекинув йому трохи грошей і, зручніше всівшись, знову почав думати про Лору Бейнз.

Шістьма чи сімома місяцями раніше, перш ніж Флінн почав працювати над своїм рукописом, мало статися те, що підштовхнуло його в цьому напрямку, щось незвичне та дуже істотне, щоб повністю змінити його бачення подій, які сталися 1987 року, як він і натякнув у листі до Пітера. Під час зустрічі з Пітером Данна Олсен була надто стривожена хворобою Флінна і могла не помітити деякі подробиці, які виявляться вельми важливими для мого дослідження. Я вирішив, що варто почати з розмови з нею, і набрав номер, який отримав від Пітера. Відповіді не було, тому я залишив Данні повідомлення на її голосову пошту, пояснивши, хто я, і сказавши, що ще передзвоню. Та не довелося, бо буквально за кілька хвилин по тому вона сама зателефонувала мені.

Я назвав своє ім’я й дізнався: Пітер уже зателефонував їй, оповістив про мене і розповів, що я збираю інформацію про смерть Джозефа Вайдера для правдивого детективу.

Данна все ще була в Нью-Йорку, але планувала виїхати звідти через кілька тижнів. Вона вирішила не продавати квартиру, тому зв’язалася з агентом із продажу нерухомості, щоб здавати її в оренду. Тим не менше Данна попросила агентів виставити її на огляд тільки після від’їзду. Вона не могла пережити одне: поки вона у квартирі, там ходитимуть люди й встромлятимуть свої носи в кожну дірку. Вона пожертвувала дещо на благодійність і почала складати в коробки речі, які збиралася взяти з собою. Двоюрідний брат із Алабами, у якого був пікап, мав приїхати і допомогти їй з переїздом. Вона розповідала мені всі ці речі, начебто розмовляла з приятелем, хоча її голос був монотонний і роботизований, і вона робила довгі паузи між словами.

Я запросив Данну на обід, але вона сказала мені, що краще зустрінеться зі мною в себе вдома. Я вирушив пішки на Пенсильванський вокзал і хвилин через двадцять набирав код на домофоні її будинку.

Квартира стояла догори дриґом подібно до будь-якого будинку напередодні переїзду. Зала переповнена картонними коробками, запечатаними клейкою стрічкою. Вміст кожної було написано чорним маркером, тому я бачив, що здебільшого вони наповнені книжками.

Вона запросила мене у вітальню і зробила чай. Ми пили та базікали про те про се. Данна розповіла мені, якою обуреною була, коли під час урагану Сенді якась молода жінка провокувала сварку, поки вони стояли в черзі на заправній станції. А вдома, в Алабамі, їй розповідали про колишні повені та урагани, але то були епічні сказання про сусідів, які ризикували своїм життям, рятуючи людей, а також про героїчних поліціянтів і пожежників. У великому місті, сказала вона мені, переймаєшся тим, чого слід боятися більше в таких випадках: шаленства природи чи реакції інших людей.

У Данни була добре вкладена зачіска та здорова шкіра, все це підкреслювала проста чорна сукня. Мене зацікавило, скільки ж їй років. Вона здавалася молодшою від свого покійного співмешканця. Від неї віяло провінційністю в хорошому сенсі цього слова. Її мова та жести натякали на виховання ще в ті часи, коли люди, запитуючи одне одного, як минув ранок, і справді мали це на увазі.

З самого початку вона попросила мене називати її Данна, що я й зробив.

— Данно, ви знали містера Флінна набагато краще, ніж я, прочитавши фрагмент його рукопису. Він колись розповідав вам про професора Вайдера чи Лору Бейнз, або про його навчання в Принстоні, коли вони зустрілися?

— Річард ніколи не був надто відкритою людиною. Завше відлюдний і похмурий, він тримав інших на відстані, тому в нього було мало знайомих і жодного близького друга. Він рідко бачився з власним братом. Він втратив тата, коли навчався в коледжі, а мама померла від раку в кінці дев’яностих. За ті п’ять років, що ми були разом, ніхто не відвідував нас, і ми ніколи нікуди не ходили в гості. Його стосунки на роботі залишалися строго професійними, і він не підтримував зв’язок із однокурсниками по коледжу.

Вона зробила паузу і долила чаю.

— Якось Річард отримав запрошення на захід у Принстонському клубі на заході 43-ї вулиці. Це був своєрідний вечір випускників, і організатори знайшли його адресу. Я намагалася