Кала Тор - Потраплянка з Харкова , Кала Тор

Розділ 15.

Кравчині з’явилися в моєму домі із пробними витворами. Вони увійшли до кімнати з коробками, в яких ховалася низка витончених сміливих ідей, наче маленькі художні полотна, готові прийняти форму.

– Всі готові до випробувань наших перших спроб? — запитала одна з кравчинь, тримаючи в руках сукні, що виглядали так, ніби була виткані з самого світла.

Після кількох годин примірок, обговорень і експериментів, ми зробили перерву. Попереду нас чекав тиждень тестування, після чого кожна з нас мала поділитися відчуттями та пропозиціями для вдосконалення одягу. Однак я вже підготувала для них нове завдання

— Тепер мені хочеться щоб ви пошили щось особливе, — заявила я, випромінюючи рішучість і натхнення. — Я хочу не просто зручну сорочку, а таку, що буде ідеально сидіти на мені, що не тільки підкреслюватиме фігуру, а й даватиме свободу в кожному русі. Хочу, щоб вона була моєю ідеальною парою — такою, що ідеально поєднуватиме комфорт і елегантність.

Я витягнула ескіз, що встигла зробити у вечірній тиші, і поклала його перед кравчинями. Лінії були сміливими, такими, що одразу захоплюють увагу.

Дівчата уважно розглядали ескіз, їхні погляди змінювалися, переходячи від здивування до захоплення. Лінді, яка зазвичай була найстриманішою, першою порушила тишу:

— Ти маєш на увазі сорочку, яку можна носити щодня, але з елементами вишуканості?

— Так! — відповіла я, посміхаючись. — Ідеальна сорочка повинна поєднувати елегантність з комфортом.

З того моменту наші щотижневі зустрічі стали справжнім святом. Ми експериментували, сміялися, обговорювали фасони, тканини, оздоблення. Дівчата почали самостійно пропонувати нові моделі, а я, надихнувшись їхнім ентузіазмом, поринула у створення викройок спокусливої білизни. Це було для мене справжнім викликом, адже тут важливо було врахувати кожну деталь — від текстури тканини до крою, що підкреслював би природну красу жінки.

Серед усіх майстринь я особливо потоваришувала зі Стейзі. Вона була відкритою, творчою та енергійною, і ми знаходили теми для розмов на години. Чоловіки, мода, мрії, майбутнє — жодна тема не залишалася осторонь. Проте одного разу вона довірила мені таємницю, що багато пояснила про неї саму.

— У юності я важко захворіла, — почала вона, не піднімаючи погляду. — Це було так раптово… Я провела місяць у непритомному стані.

Я стиснула пальці, відчуваючи, як її слова наповнюються тінню минулого.

— Поки моє тіло лежало в гарячці, десь між життям і смертю… — вона на мить заплющила очі, ніби знову переживала той момент, — моя душа була в іншому місці,— вона відкрила очі, і в її погляді відбилася далека реальність, якої я не могла бачити. — Це була… школа. Але не звичайна. Біля мене були інші, такі ж, як і я, ті, хто опинився на межі життя. Нас навчали.  Там була жінка. Вона була… незвичайною. Її волосся нагадувало сріблясті нитки, а погляд — саму мудрість. Вона вчила мене не лише шити й в’язати, а ще й вплітати у свою роботу… магію

Я нахилилася ближче, мовчки заохочуючи її продовжити.

— Коли я прокинулася… — вона нарешті підняла на мене погляд, у її очах було щось невимовно болюче. — Моє життя вже не належало мені.

— Хвороба забрала в мене… більше, ніж просто час. Вона залишила слід, який я не змогла стерти. Я… — її голос затремтів, але вона змусила себе говорити далі, — більше не відчувала тілесного бажання. Будь-яка спроба близькості приносила лише біль і відторгнення.

Вона стисла край скатертини, немов хотіла знайти в ньому опору.

— Стейзі… — прошепотіла я, не знаючи, як втішити її.

— Ні, дозволь мені договорити, — перебила вона, змінюючись на моїх очах.

Я стиснула її руку, мовчки даючи зрозуміти, що приймаю її історію. Що вона більше не самотня зі своїм секретом.

— Я зараз інша, — її голос звучав спокійно, навіть гордо. — Але я не змирилася. Ні на мить. 

Я з подивом подивилася на неї. 

— Я вірю, що настане день, коли я зможу повернути собі те, що втратила. Я не здамся. Я не прийму це як вирок. 

І саме в цю мить я зрозуміла: Стейзі не просто швачка. Вона майстриня. Чарівниця, чиї руки здатні перетворити звичайну тканину на щось більше… на справжню магію, що вплітала у свої узори мрії та силу духу. Вона — дівчина, яка не приймає вироку, яка вперто йде вперед, нехай навіть доля розставляє перед нею перешкоди. Вона не скоряється, а створює — не лише красу, а й власну реальність, у якій немає місця для безнадії.

Її історія була настільки схожа на мою, що я без вагань поділилася з нею власною правдою. Вперше, крім Кет і Селін, Грога і Грека хтось дізнався, ким я була насправді і звідки прийшла. Їй було цікаво все — від кожної дрібниці, що, здавалося, була витканою з традицій і старовинних звичаїв, до блиску нових технічних чудес, що змінювали країну. Особливо цікавив Харків, що, як живий організм, зберігав свою історію в кожному камені, але при цьому кожен новий куточок дихав майбутнім. Будівлі, обвітрені часом, спліталися з сучасними конструкціями, утворюючи незвичну, але гармонійну картину.

А ще її дивував транспорт, який був, немов нервова система нашого світу.

І найбільше Стейзі вразила моя розповідь про земний одяг. Її приголомшило саме усвідомлення того, що одяг може бути не просто коротким чи довгим — він здатен змінювати сприйняття тіла, підкреслювати кожен витончений вигин, кожну особливість, яка робить жінку унікальною. Що тканина могла ніжно огортати, струмувати, спокушати або, навпаки, ховати, залишаючи простір для уяви.

І якось одного дня вона з’явилася в моїй кімнаті із серйозним, навіть урочистим виглядом проголосила.

— Міліндо, я зробила собі давним-давно скриньку мрій. І знаєш, що? Вчора я поклала туди ще один папірець.

— І що ж ти на ньому написала?

— Я хочу, щоб після смерті моя душа потрапила у твій світ. В Україну. В Харків.

Її слова спершу здалися мені наївними й кумедними, і я розсміялася. Легкий, дзвінкий сміх вирвався сам собою, мов весняний струмочок, що пробивається крізь сніг. Але потім, побачивши, з якою щирістю вона це сказала, я стримано кивнула, змінивши легковажний тон на серйозний, майже урочистий, серйозно відповіла:

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍