Сергій Миколайович Поганий - Убивство у Мюнхені. По червоному сліду

загалом; під кодовим ім’ям Еказуар-2 значився Микола Лебедь. Трохи іншу систему використовували для бандерівців, самого Степана Бандеру позначали Екаватина-1. Екаватина-11 – це колишній голова служби безпеки Мирон Матвієйко[108].

Отже, штаб-квартира ЦРУ повідомляла мюнхенським оперативникам, що, за інформацією Миколи Лебедя, однією з останніх з Бандерою контактувала дружина колишнього начальника служби безпеки ОУН-б Мирона Матвієйка. Ця інформація багато казала людям, обізнаним з підпільною війною, яку на початку 50-х вели проти Радянського Союзу ЦРУ і МІ6. У ЦРУ пам’ятали, що Матвієйко очолював групу парашутистів, яких навесні 1951 року закинули на українську територію з британського літака за кілька днів до того, як подібну групу, набрану з людей Лебедя, закинули в рамках операції ЦРУ. Після висадження Матвієйко встановив радіозв’язок з Бандерою і британцями; вважали, що він тісно співпрацює з лідерами націоналістичного опору в Західній Україні. Група ЦРУ натомість потрапила в засідку, її керівник Василь Охримович переховувався протягом року аж поки його затримали. Пощастило Матвієйку чи він теж попався і працював під контролем радянських спецслужб, як дехто припускав, – ніхто достеменно не знав. Якщо його дружина справді останньою бачила Бандеру живим, то не можна виключати зв’язок між нею, її чоловіком, смертю Бандери і КДБ[109].

Мирон Матвієйко, справді вже довший час працював під контролем радянської розвідки. В обмін на співпрацю свободи він не отримав, але аж ніяк не потерпав. Щойно Матвієйко почав співпрацювати, його тюремний раціон суттєво покращився, спеціально для нього в місті купували їжу. Врешті-решт його влаштували під домашній арешт на просторій віллі піді Львовом, до «бази» повстанців у лісі можна було легко дістатися машиною. Звідти він з перевербованим радистом і відправляв радіограми на Захід. Оперативники, які вели радіогру й відповідали за безпеку Матвієйка, а також київське начальство намагалися створити йому комфортні умови. Вони разом обідали, навіть відсвяткували день народження Матвієйка і Новий рік. Матвієйко виграв психологічну війну зі своїми охоронцями – їм наказали й носа не показувати, коли він прогулюється в саду при віллі.

У товаристві двох агентів і команди охоронців він ходив у кіно, до театру і на оперу. Матвієйка навіть возили у зразкові колгоспи і підприємства показати, що радянська система прекрасно функціонує і люди задоволені. Матвієйку давали читати книжки, зокрема «Короткий курс історії ВКП(б)» Сталіна. Йому дозволили здійснити стару мрію й повернутися до навчання в університеті. Цього разу Матвієйка цікавила не медицина, а інженерна справа – йому видали підручники і влаштували заочно у Київський політехнічний інститут. Матвієйку платили солідну зарплату у три тисячі карбованців на місяць (колгоспники у сусідньому селі отримували у рази менше); ще по дві тисячі йшло на їжу і одяг.

Аж раптом на львівській віллі сталось немислиме. Вночі 16 червня 1952 року, через рік полону, Мирон Матвієйко зник з-під варти. Новина, що МДБ втратило головного гравця в радіогрі, яка так добре почалася і обіцяла так багато, шокувало начальство. Міністр держбезпеки наказав заарештувати полковника Івана Шорубалку, який відповідав за радіогру (два роки тому його нагородили за участь у знешкодженні головнокомандувача УПА Романа Шухевича). Заарештували й підлеглих Шорубалки. Слідство вів Роман Руденко, обвинувачувач від радянської сторони на Нюрнберзькому процесі. Виявилося, що Матвієйко грав не подвійну, а потрійну гру. Доброю поведінкою він приспав пильність охоронців, які вже не чекали від нього сюрпризів. Він попросив купити йому слюсарський набір, нібито щоб мати якесь заняття. Насправді Матвієйко робив ключі і з допомогою довірливого охоронця виготовив деталі пістолета.

У ніч втечі Матвієйку не знадобилися ані ключі, ані недороблений пістолет. Він украв справжні ключі із залізного сейфу і гроші з піджака, що його лишив на стільці охоронець. Відкрив сейф, взяв «вальтер», карту Західної України, компас, свій паспорт, десять тисяч карбованців і спокійно вийшов з вілли. Черговий солдат не запідозрив підступу з боку приязного чоловіка, який був у добрих стосунках з офіцерами і ділився з ним цукерками. За хвилину Матвієйко відкрив ворота у двір і зник. На допитах він багато говорив про Бандеру і його людей в Мюнхені, до яких МДБ дотягнутися не могло, але не назвав жодного контакту в Україні. Ніхто й гадки не мав, куди він може податися.

Матвієйко пішов туди, де МДБ навряд чи здогадалося б його шукати, – на Янівський цвинтар в західній околиці Львова. Першу ніч на волі він провів у добірному товаристві серед могил польських аристократів, австрійських професорів і українських вояків минулої війни. Уранці, коли на його пошуки підняли все МДБ, Матвієйко пішов перевірити старі контакти і явки. Його чекало велике розчарування. Люди, яких він знав під час війни, позникали – хтось загинув, когось забрало МДБ. Він не наважився піти ні до своїх родичів (більшість ще 1940 року заслали в Сибір), ні до львівських родичів дружини Євгенії (її зять Михайло Городецький зробив добру кар’єру в міліції). Він знав, що МДБ в першу чергу перевірятиме родичів, і справді – оперативники спочатку заявилися до Городецького.

Матвієйко поступово усвідомлював, що МДБ не тільки прекрасно знало ситуацію в оточенні Бандери, а й зруйнувало інфраструктуру ОУН у містах. Тут радянська пропаганда не брехала: рух опору звівся до крихітних ізольованих груп у гірських лісах. Підпілля було приречене. Матвієйко теж розумів, що рано чи пізно його спіймають. Йому нікуди було йти. У відчаї він написав записки з поясненням, хто він, що з ним трапилося і під чиїм тиском він діяв. Матвієйко розкидав записки по місту у сподіванні, що якась дійде до підпілля, а відтак і за кордон. Що стосується власної долі, він дійшов висновку, що єдиний шанс вижити – це… повернутися у полон.

Ввечері 17 червня – минала доба після втечі – Матвієйко пішов на львівський залізничний вокзал. Але квиток купувати не став, а підійшов до якогось сержанта і спитав, чи той працює в МДБ. Почувши «так», Матвієйко спантеличив сержанта словами, що має зброю і хоче здатися. Сержант одразу відвів Матвієйка у найближчий відділ МДБ, але черговий велів почекати – відділ зачинено до 20:00 на вечерю. Сержант поспішав і чекати не хотів. Він звернувся до перехожого майора, пояснив ситуацію, і вони разом повернулися до пригніченого Матвієйка, який приречено чекав на оперативників. Його передали далі по інстанції – МДБ, ясна річ, не могло не затримати озброєну людину. Матвієйко усвідомив, що свою війну він уже програв. Він хотів вижити, а добровільне повернення було хоч і примарним, але шансом на успіх.

Новина про те, що Матвієйко прийшов назад, ясна річ, потішила колишніх охоронців, тим більше, що вони самі