Вікторія Вецька - Зваблива ненависть , Вікторія Вецька

— Дивись, сподобалась, — прокоментував я.

— Ну, ти ж не міг принести щось погане, — підняла на мене очі Аліса.

Я усміхнувся і знизив плечима.

— Звісно ж ні.

Друг усміхнувся, спостерігаючи за цією сценою, а потім кивнув у бік кухні:

— То що, перекусимо?

Я розвернувся і пішов слідом за друзями, разом з малим на руках, відчуваючи дивне тепло від цієї сімейної атмосфери.

На кухні Аліса дістала з полиці кілька, тарілок і чашок поки Міша розпаковував продукти.

— Ти, як завжди, взяв більше, ніж потрібно, — зауважив він, побачивши кількість їжі.

— Що поробиш, звичка, — відповів я, погойдуючи малого, який вже пальчиками потягнувся до моєї бороди.

— Може, чай зробити? — запропонувала подруга, беручи в руки чайник.

— Давай, — кивнув я.

Міша кинув на мене хитрий погляд і склавши руки на грудях.

— А ти швидко освоївся, дивлюсь, — промовив він, спостерігаючи, як Ромчик зацікавлено чіплявся за мою бороду.

— Що я можу зробити, якщо я улюбленець дітей? — усміхнувся я, злегка дивлячись на малого.

— Подивимося, як ти будеш сміятися, коли він тебе за бороду вхопить по-справжньому, — хмикнув Міша.

— Я вже майже готовий, — відповів я, хоча відчував, що малий і справді от-от зробить ривок.

Аліса, поки ми сперечалися, вже поставила чайник на плиту.

— Ви, звісно, як діти, але чай сам себе не зробить. Хто що буде?

— Мені чорний, без цукру, — кинув я, все ще стежачи за Ромчиком, який нарешті таки вчепився за мою бороду і радісно захихотів.

— А я кави хочу, — озвався Міша, спостерігаючи за всім цим дійством з виразом легкого задоволення.

Аліса лише зітхнула.

— Кава так кава, — сказала вона, дістаючи банку з полиці.

Ромчик в цей момент захоплено смикнув мене за бороду, і я легенько стиснув губи, щоб не видати, що це трохи боляче.

— О, дивись, хлопцю сподобалося, — розсміявся Міша.

Я похитав головою і поглянув на малого.

— Ромчику, друже, ми ж нормально спілкувалися, навіщо ці крайнощі?

Малюк у відповідь тільки щасливо захихотів, а Міша, задоволений видовищем, кинув:

— Все, брате, здається, ти офіційно пройшов ініціацію в нашій родині.

Аліса усміхнулася і поставила чашку з кавою на стіл.

— Вітаємо, — мовила вона посміхаючись.

Та варто було Міші забрати малого, як той миттєво скривився, а потім голосно заплакав.

— Ну ось, — хмикнув я, з усмішкою. — Здається, в мене появився свій маленький фанат.

Міша з недовір’ям поглянув на мене, намагаючись заспокоїти малюка. Той, однак, не припиняв плакати, ніби розуміючи, що зміна рук — це не просто іграшка, а серйозна справа.

— Фанат? — підняла брову Аліса.

Я тільки усміхнувся, продовжуючи спостерігати за сценою. Міша все ще намагався вгамувати Ромчика, але той, судячи з усього, не був готовий до таких змін.

— А що, — сказав я, розсміявшись, — може, йому не сподобався твій стиль тримання.

Міша здався, віддав малюка мені, і той миттєво замовк, ніби й не плакав зовсім. Аліса з підозрою глянула на мене.

— Ти що, його вже налаштував проти Міші?

Я не зміг стримати усмішку.

— А знаєте, це навіть краще, ми з тобою хоч каву нормально поп’ємо, поки Тім з малим бавитися буде, — мовив Міша підморгуючи Алісі.

— Ей, ми так не домовлялися, — не погодився я, тримаючи на руках малого, який потягнувся до комірця моєї футболки.

— А все пізно, — посміхнулася Аліса, підморгуючи Міші. — Тепер він твій обов’язок.

— Це що, виходить, поки ви каву питимете, я нянькою буду? — мовив я, намагаючись усміхнутись, але відчуваючи, що це може бути довгою грою.

— Ага, — відповіли вони одночасно, усміхаючись, — все так і буде.

Тієї миті, здавалося, все стало на свої місця: маленький Ромчик вже мирно сидів у моїх руках, Аліса й Міша безтурботно пили каву, а я, з гумором, намагався освоїти нову роль.

© Вікторія Вецька, 2025.