Богдан Поліщук - Ворон, Богдан Поліщук

   — Прийом! Прийом! — кричав Родіон в рацію, радіючи, що нарешті з'явився зв'язок. — Це я! У мене є інформація! 

   — Чуємо тебе добре! — з того боку звучав голос дядька Андрія. —  Слухай мій наказ! Біжи до фонтану, він знаходиться на південному-заході від бібліотеки. Протримайся там, вертоліт уже летить за тобою. Швидко сядеш в нього. Ми відлітаємо з Прип'яті, чорт її забирай.

   Родіон самотньо крокував до старого міського фонтану, оглядаючи кожну будівлю, усі дахи та куточки. Часом йому чулися дивні звуки кроків. Голоси мертвих, дитячий плач, співи пташок. Десь досі вила тривога. Кудись їхала швидка, майже не збивши хлопця. Вулицями бігали діти, граючись на свіжо-пофарбованих ігрових майданчиках. На балконах стояли їхні батьки та з теплою посмішкою і гранчаком чаю. Родя похитав головою, дав собі кілька ляпасів та Прип'ять повернула собі сірі барви. Схоже, Темний сталкер якимось чином діє на мозок, по-принципу схожий на відключений випалювач мізків. 

   Навіть не помітивши, Ромео дійшов до цілі. Висушений, закиданий листям та гілками. Лишалося чекати. Сил стояти не було, він впав та сперся спиною об край фонтану. Його тіло було на межі. Він засинав на секунду, прокидався, бив собі ляпаси та продовжував розмито оглядати околиці, ледве тримаючи свій автомат, в якому було надто мало набоїв. Він прокинувся від того, що його хтось трясе. Відкривши очі, крізь мутну плівку впізнав Славка. Поряд був Агент, Карлик та Дімон. Перші двоє взяли його під пахвами та потягнули до вертольота, що стояв близько в п'ятнадцяти метрах від них. Все відчувалося наче в тумані. Стуливши очі лише на мить, Родіон був все ближче до цілі. Розплющивши їх ще раз, він прокинувся. Змушено. Перед вертольотом стояв Темний сталкер. Цього разу зі зброєю. Дивної форми пістолет, з довгим дулом та оптичним прицілом. Він направив його та зробив два постріли. Дімон та Карлик впали, не встигши зробити жодного пострілу. Кулі лишили глибокі сліди на їх чолах. Усі попадали на коліна від неймновірного тиску цієї істоти. Пролунав ще вистріл. Та вже з іншої сторони. Куля пролетіла крізь голову Темного сталкера. Він впав на землю лицем вниз. Славко та Агент важко дихали, намагаючись зрозуміти ситуацію. З сусіднього двору хтось біг в їхньому напрямку. Синій комбінезон, бронижелет, маска на пів обличчя та довгий шрам. Він підійшов до тіла та зробив кілька контрольних пострілів. 

   — Змій?! А ти якого дідька тут робиш? — питав Агент, відтягуючи тіло Родіона. 

   — Не подумай, цього разу я не виконую контракт. Лише особисті рахунки, — він перезарядив зброю та опустив дуло вниз. — Можете не дякувати, до речі. 

   — Чорт, ну ще найманця тут тільки не вистачало, — зітхнув долговець. Славко не був в стані навіть щось сказати. 

   — Не переймайся, я не вбиватиму вас. Навпаки, хотів запропонувати вам допомогу, — він кинув погляд на вертоліт. — Як я розумію, пілотів у вас немає. Я міг би замінити його. Іншого виходу у вас, схоже, немає. 

   — Гаразд, Змію. А що з тим? Чекай, що...? — усі поглянули в сторону тіла Темного сталкера, що безслідно та непомітно зникло. Лишалося тільки зітхнути. Операція з тріском провалилась. Останньою надією був ледве дихаючий Родіон, що беріг в голові цінну інформацію. Вони взлетіли. Змій керував вертольотом, вправно оминаючи аномалії, ефектно знижуючись та підіймаючись. На вертольотному майданчину в околицях Юпітера всі вже були в зборі. Приземлившись, вони покинули транспорт. Родіона швидко витягнули та понесли на Янов. Змій швидко зник, ніхто навіть не побачив, хто був за кермом. 

   Наступного дня Родіон прийшов в себе та розказав про усе, що трапилося: море монолітовців, лабораторія, великі колби з живими людьми, поява Темного сталкера, папка з документами, дивне крісло. За мить у двері Янова хтось постукав. В приціли кожного потрапили бійці Чистого неба в голові професора Кравчука. На диво, вони були зовсім без зброї, та усі присутні на базі не наважувались її ховати. 

   — Стійте де стоїте! — наказав полковник. — Цього разу ви не візьмете нас в той гіпноз. Навіть не пробуйте.

   — Ми не будемо, — лідер підняв руки до гори, за ним послідували інші. — Ми прийшли допомогти вам. У мене є таємна інформація про Темного сталкера, — Сивий запросив їх до свого кабінету. Присутні були і інші. Агент стояв у кутку, тримаючи зубочистку в роті, Славко стояв поряд з дядьком, Родіон сидів на стільці. Виглядав він не дуже добре. Бліде обличчя підкерслювало глибокі та темні синці під очима та сині губи. — З чого б це почати...Я особисто працював над цим проєктом у команді з іншими вченими. Ми назвали його в честь лабораторії — Х01. Нашою ціллю було створити суперсолдата. Невразливого для куль, майже безсмертного, з усіма необхідними навичками. Ним став мій близький друг, Валерій Олександрович. Йому було двадцять сім років. Він встиг відслужити в армії, мав відмінні бойові навички. Те, що нам було потрібно. І він хотів цього, дав згоду. Якби я знав, до чого це призведе...Ми кололи йому різні препарати, піддавали радіаціїї, він здобув неймовірну регенерацію. Та всьому є ціна. Він зовсім втратив розум. Перестав мислити загалом. Нам лишалося запрограмувати його на якусь ціль. Тоді в нашій команді почались розбіжності. Я вимагав припинити проєкт та поховати мого друга з усіма почестями. Та мій колишній напарник, професор Дятлов, не послухався мене та запрограмував його на пошук наступника, проведення усіх необхідних процедур, аби добитися ще кращого результату. Я чув, що ти, хлопче, бачив ту лабораторію, — він поглянув на Родіона. — У тій папці було детально описано усе, що я тільки що розказав. 

   — Могли би і раніше прийти! Він ледь не загинув там! — втрутився Славко, його зупинив дядько. Раптом, апарат радіозв'язку з Прип'яттю почав шуміти. Там лишилося кілька волівців, долговців та інших сталкерів, що відмовилися покидати мертве місто. На Янов з нихполетів лише Михайло. 

   З приладу лунав різкий шум, обірвані голоси. Агент налаштовував частоту. Та марно. Схоже, проблеми зі зв'язком були у них.Та відомо було одне — вони намагалися щось сказати. " ..ни...ат...ють...тяг! По...г!...Потяг! Потяг!"