Богдан Поліщук - Ворон, Богдан Поліщук

    В нічну варту ступили Славко, Родіон та Агент. Розвідник виглядав спокійним, хоча хтозна, що було у нього на душі. Та що там, ніхто не знає що у розвідників на душі. З цим вони дають раду так майстерно, як і виконують свою роботу. Хлопці принесли сухих гілок зі складу, Агент розпалив багаття та вони всілися. Ніч була тихою, на диво ясною. Повний місяць покривав Зону своїм світло-синім світлом. Славко та Родіон виглядали пригнічено. Очі другого свердлили суху землю. На його плечах лежала власна провина за смерті його товаришів. Вони усі померли заради нього. Заради тієї інформації, яка виявилася зовсім марною на фоні розповіді професора. Провина їла його зсередини, роздирала кожен клаптик його серця, висмоктувала з нього душу. Інші бачили це, та нічого не могли вдіяти. Родіон не підпускав нікого. Навіть Славко не міг до нього достукатись. Він не міг спати. Тільки-но замикаючи очі, він бачив їх обличчя. Вони приходили до нього у снах. Балакали з ним. Та все що він запам'ятовував — їх лиця. Повіяв легкий вітер, малою прохолодою змусивши вартових несильно струситися.

   — Дощ завтра буде, — Агент поглянув на зоряне небо та легко зігнуті травинки на землі. — Ближче до ранку. 

   У відповідь він отримав лише затяжне мовчання, що за такий довгий час для балакливого розвідника здавалося каторгою. Він намагався вдивитися в їх погляди. Невже все так погано? Дід був для нього набагато ближче, ніж їм. Та він помер смертю солдата, чим Агент гордився. Пишався і тим, що доводилося ходити з ним на завдання, дружити, пити. Славко, на відміну від зануреного в думки друга, подавав хоч якісь ознаки життя. Слухав, пробував якось підтримати розмову, та замовкав на пів слові. Та він все ж наважився. 
    — Щось Бодю давно не видно, — почав він, чухаючи потилицю. 
  — Кудись змився, як завжди. Памʼятаю, він бандюкам був винен гроші. Вони його під відсоток поставили. І він зник. Уявляєш собі? — розвідник був неймовірно радий початку розмови. 
   — І куди він дівся? — в очах Славка загорівся вогник цікавості. 
   — Він досі не розказав. Та за кілька днів повернувся з потрібною сумою. Та його борг за цей час збільшився. 
   — І що він зробив? 
   — Довелося пригрозити бандюкам. А ці гроші він на користь Долгу віддав. Сказав, що вони йому не потрібні. 
   — Дивна історія, — хлопець посміхнувся. — Цікава він людина. А головне — вільна. 
   — Наш Ромео мені його інколи нагадує. Теж такий, робить все по-своєму. А, Родь? — він поглянув в його сторону. Той досі розглядав землю, та коли згадали його імʼя, підняв голову.

    — Що чути з Прип'яті? — почав нову тему Славко. Його голос не приховував переживань за товаришів, що там лишилися. 

   — Поки нічого. Дивно це все, скажу я вам, — розвідник пройшовся пальцями по підборіддю. — Якщо Темний сталкер підкорив собі Моноліт, то вони мали б повернутися в свої нори та чекати нового лідера, оскільки той загинув.

   — Ти справді віриш в його смерть? — хлопець оглянувся навколо, переконуючись, що їх не підслуховують. Обличчя його здавалося схвильованим, світлі брови насупились, голубі очі забігали в сторони. 

   — Не знаю. Важко сказати, хлопче. Ми усі бачили пряме влучення в голову з СВД. Така куля будь-якого мутанта завалить, що вже там "суперсолдат".

   — Ти не віриш в розповідь того вченого? Мені він здався переконливим... 

 — Нічого їм вірити. Заявились тут нізвідки після того, як весь цей час ховалися у своїх бункерах...Тьфу! — Агент хмуро поглянув на Славка. Зазвичай, він не був таким. Усі звикли до веселого та спокійного розвідника. — А ти що? Віриш йому? — його голос заспокоївся. 

   —  Не знаю, вірити чи не вірити. У мене на душі лише злість. Скількох ми могли зберегти, якби вони прийшли раніше? — вони поглянули на Родіона, що мовчки слухав товаришів, вглядаючись в яскраве багаття, вслуховуючись в тріщання палаючих гілок та прозорий дим, що розвіювався легким вітром. 

   — А ти що скажеш, Ромео? — не втримався від питання Агент. Запала недовга тиша. 

   — Що було то було. Ми вже нічого не змінимо. А на рахунок Темного сталкера... — він заглянув кожному в очі. — Гадаю, більше ми його не побачимо. Монолітовці у відчаї лишили прип'ятську базу без зв'язку. Ось і все пояснення, — сталкер звучав рішуче, з ним не хотілося сперечатися. — І ще от що...Небезпека минула, тому я вирішив покинути Янов та зробити похід Зоною, — Славко засумував, опустив голову. Агент мав вигляд людини, що і так все знала. 

   — І куди ти тепер? — найближчий друг швидко прийняв усе сказане.

   — Не можу сказати. Вирушаю завтра опівдні.

   — Дядько знає? 

   — Знає. Я сказав йому вчора.

   — Що ж, сподіваюсь, ти будеш в порядку. Заходь до нас, як будеш йти повз. 

   Залишок ночі минув не так добре, як хотілося. Усі троє ніби грали в мовчанку, інколи вкидаючи в цю тишу декілька пустих слів, що одразу розчинялися в ній. Вартові зробили ще кілька обходів. На Янов прибули кілька загонів Волі. Тепер вони ділитимуть базу деякий час. Ворожнеча між ними майже згасла. Після важких втрат нікому вже не хотілося воювати. Лише словесні перепалки між угрупуваннями допомагали зняти напругу та покинути ідею перестріляти одне одного. Починався викид. Сталкери збіглися всередину. Зона була неспокійною. Як і її мешканці. Чисте небо сиділи разом в кутку, навіть не балкаючи. Їх голови схилилися вниз, лише професор стоячи щось обдумував. Волівці сиділи на своїй стороні, біля багаття. Хтось розповідав анекдоти, інші говорили про своє, деякі просто мовчали та чистили зброю. Долговці стояли за столиками, пили щось з металевих кварт та говорили. Викид вже почався. Вітер обвіював стіни та дах, металеві двері легко хиталися. Била гроза. Троє вартових сіли в кутку та чекали. З кабінету полковника почали лунати дивні звуки. Прийшовши туди, вони побачили як той намагається розчути щось з радіоприймача. Викид тим часом закінчився.

   — ...т..г...Ті....йте...р...ом... — важко було розчути хоч одне слово. Сивий попросив усіх бути тихо, та продовжував слухати. — По..г....А...в....Пот.г...Потяг! Потяг!