Богдан Поліщук - Ворон, Богдан Поліщук

   Привид Зони випередив його та сам взяв папку. Тримаючи її в руці близько хвилини, він ніби насміхався над Родіоном, інколи гойдаючи її зі сторони в сторону. Спроби заговорити з ним нічим вдалим не закінчувалися. Лише мовчання та важке, хрипке дихання. Раптом, Родіон встав. Автомат був надто важкий у такому стані, тому він витягнув пістолет. Хоч і той відчувався ніби тона, крізь біль та скрегіт зубів все ж вдалося підняти його, націлившись на ворога. Вистріл. Ще один. І ще один. Струмком приміщенням розлилася вода. Родіон прострелив три колби. Ось що вони охороняли. Таких як Темний сталкер мало б стати ще більше. Далі Родіон здався. Випустивши зброю з рук, він повернувся на коліна, ніби слухняно виконував накази. Знову згадав Славка. Тепер той не дивився на нього кривим поглядом. Родіон все ж не здався одразу. Забрав із собою дещо важливіше, ніж папку документів. Забрав їх плани, чиї б вони там не були. Лишилося чекати своєї участі. Кінець був вже тут, він це відчував. Прямо як тоді, коли дуло бандитської зброї вже було біля його скроні. Коли панна Смерть вже дихала йому в плече. Темний сталкер оглянув папку та читати її не збирався. В його руках вона почала гнити, чорніти. Доки зовсім не розпалася на невеликі частини. Час йшов надто повільно. Знесилений Родіон не міг дочекатися своєї гибелі. 

                                                    Запис з КПК Ромео. За два дні до операції 

   Що ж...Останніми днями мені трохи непросто... ... Агент сказав що в Зоні, на жаль, нікому особливо немає діла до морального стану будь-кого. Тому слухаюсь його поради та говорю в цей старий КПК. Сподіваюсь, ніхто цього не почує. З чого ж почати... А, точно. Агент порадив розказати про свої страхи першим ділом. Чого я боюсь... Ну, напевно, деяких мутантів. Колись найбільше лякав кровосос. Та коли я пішов в лігво контролера... Мене досі інколи звинувачують. Я відізвався на сигнал про допомогу від моїх знайомих сталкерів. Лідера їх групи звали Федько, вони запрошували мене до них, та я не захотів. Все ж, бути самому якось краще. Після операціїї у Прип'яті я планую піти з Янова. Я і раніше хотів. Та дехто тримає мене тут. Не знаю...Якби не Славко, я би помер в той же день. Від холоду чи голоду, або мене б розірвали собаки. З того моменту я відчуваю борг перед ним та дядьком Андрієм. Та час йти. Продовжуючи про страхи. Я боюсь смерті. Та не своєї. Боюсь за своїх друзів, за дядька Андрія, за Славка... Цей страх з'явився коли Федько, будучи у власності контролера, через силу благав мене вбити їх. Дідько, якби ж я знав, що смерть мутанта звільнить їх... Вони відкрили вогонь і у мене не лишилося вибору. Не зміг нікому розказати про це. Було соромно за власну необізнаність. Як я казав, після операції я піду з Янова. Хочу побачити Зону. Побувати в усіх її куточках. Знати кожну аномалію, кожну безпечну і небезпечну стежку. Треба лише розправитися з Темним сталкером. Хотілось би побачитися з ним віч-на-віч ще раз. Тоді я його прикінчу, присягаюся...

   Родіон крізь палаючу біль у суглобах та голові схопився за запасний пістолет у невеликій, непомітній кобурі. Прозвучало клацання забопіжника. Вистріл. Ще кілька. Гучні. Луна пройшлася усіма коридорами. Темний сталкер продовжував стояти. Цікаво, як він бачить Родіона? Що він відчуває зараз? Та чи відчуває взагалі? Марно. Кулі його не беруть. Він почав підходити. Удар ногою відкинув Родіона на метр. 

Підійшовши ближче до хлопця, він застиг. Обличчя досі не було видно. Він не видавав жодних звуків. Лише дивився. За мить Темний сталкер розвернувся та пішов. Зник у темряві. Не лишив жодного сліду своєї присутності окрім знищених документів. Знову Родіону вдалося вижити. Важко зітхнувши, він дістав антирадіаційний препарат та вколов його собі в руку. Йому майже одразу стало легше. Тепер треба допомогти Діду та Цвяху, якщо вони ще живі. Пройшовши кількома коридорами, він знайшов ті самі двері та відкрив їх. Він потрапив прямо до укриття монолітовців. Яким було його здивування, коли хлопець побачив відчайдушно воюючих товаришів. Вузькими проходами поміж полиць він пробирався до союзників, вбиваючи деяких монолітовців. Що він вмів добре, так це діяти непомітно. Прийшовши в укриття його спіткала неприємна картина. Цвяха було важко поранено. 

   — Що з ним? — запитав Родіон, схилившись вниз. 
   — Влучили, сам бачиш, — Дід виглядав стомлено. — У тебе що там? Знайшов щось? — його очі на мить загорілись. 
   — Так, але Темний сталкер знищив документи. Але я бачив там усе. Я знаю, як роблять таких як він. 
   — Тобі треба йти, Родю, — простогнав Цвях, тримаючись за лівий бік живота. — Усі мають дізнатися про того придурка... Дідько, як болить. 
   — Так, Ромео. Ти підеш, а ми прикриємо, — додав командир. 
   — Ніхріна! Старий, ти теж підеш, а я їх затримаю! — Цвях аж ожив.
   — Ну ні! Або звідси виходить сам Родіон, або усі ми. Я не збираюся кидати такого солдата! — усі промовчали. — Вирішено. Ромео, ти прикривай. Я тягнутиму його до наступного укриття. Там відстріляємось трохи і далі підемо. Усім зрозуміло? 

    План перейшов у дію. Родіон вдало влучав у ворожі голови. Усією залою літали кулі. Цвях теж старався стріляти, інколи вдавалося влучити. Вони дібралися до невеликої та товстої деревʼяної шафи. Книжки в ній вдало стримували ворожі кулі. Їм вдалося покласти ще кількох фанатиків, після чого вони рухались далі, доки не дійшли до дверей. Вийшовши у широкий коридор, вони пішли до відчинених дверей, що вели на заднє подвірʼя. За ними рікою тягнувся кривавий слід. За ними пішов монолітовець, що вистрілом зміг поранити Діда в ногу. Родіон одразу його прикінчив. А згодом і ще кількох. Все ж, вдалося покинути будівлю та сховатися за  іржавим сміттєвим контейнером. Важко дихаючи, Дід перезарядив автомат.  

   — Ну ось і все, — зітхнув командир. — Приїхали, — він підштовхнув Цвяха, що вже почав втрачати свідомість. — Не спи, дурню... Найцікавіше пропустиш. 
   — Що нам робити? — питав Родіон, подекуди виглядаючи з-за укриття. — Вони нас знайдуть. 
   — Нам? Ми, Ромео, самі якось розберемось. А тобі треба йти. І жодних відмов я чути не хочу. Це наказ. Не як командира, а як старшої за тебе людини, — він іще раз штовхнув Цвяха. Той махнув головою у сторони, аби прийти в себе. 
   — Іди, друже... Ми тут якось самі вже... — говорив він. Його дихання було надто важким. 
   — Прокинувся нарешті. А тут таке кіно... — Дід засуджуюче поглянув на Родіона. Той почав тікати через кущі, кинувши жалісний погляд наостанок. Тепер вони самі. — Савелій. Савелій Павлович. 
   — Та не жени, — важко посміявся анархіст. — Ось чому тебе дідом називають. Скажи, ти одразу бородатим та лисим народився? 
   — Смішно тобі, Вікторе. Ну смійся-смійся. Не будемо ж ми плакати у очі смерті, — він почав розкладати перед собою гранати. 
   — Маєш рацію, старий, — Цвях дав йому свої. — Відчуваю себе наче в кіно американському... Завжди мріяв так померти. 
   — Пф, молодь. Ніколи не розумів цих ваших кін. От книжка — інше діло. Читаєш, сам собі уявляєш усе. Ех, та що ти розумієш. 
   — Гаразд, старий. Не буду з тобою сперечатися, — він посміхнувся та зарядив останній магазин. — Було честю битися з тобою пліч-о-пліч. Віддав би тобі честь, та рука трохи зайнята. Та і не знаю я, як там правильно. 
   — Мило з твоєї сторони, — він мовчав ще трохи. — Загинути в бою з таким воїном як ти — теж велика честь, — вони міцно потиснули руки. Дід звʼязав за цей час чеки усіх грань довгою ганчіркою. Лишилося жбурнути їх, що він і зробив. Шість із шести полетіли у фанатиків та вибухнули, забравши з собою чимало життів. Кров та розірвані тіла пофарбували стіни, котрі почали тріскатися та руйнуватися від стількох вибухів. Далі стрілянина. Цвях втратив свідомість. Схоже, вже назавжди. Дід ще відстрелювався, попри поранене плече, відстріляні пальці та ногу. Та набої все ж закінчились. І їх таки дістали.