Богдан Поліщук - Ворон, Богдан Поліщук

   — Я теж лишуся, — долучився Родіон. 

   — Виключено, — полковник враз перетворився в дбайливого дядька. — Надто небезпечно.

   — Це мій вибір, дядьку. У лабораторію треба потрапити будь-якою ціною.

   — Ні, ти йдеш з нами! — не витримав той. — Невже ти не розумієш? Ті, хто прикривають відхід — вже мерці! Особливо в оточенні ворогів! 

   — Я не помру. Я знайду інший вхід в підземелля, він точно десь тут! 

   — Полковнику, у нас обмаль часу, — втрутився Михайло. — Вони вже майже тут. Потрібно скоріше йти до виходу, доки вони туди не зайшли! — дядько Андрій підійшов до Родіона та міцно його обійняв.

   — Як знайдеш — зв'яжися зі мною. Зрозумів? 

   — Так! — він підніс долоню до скроні та віддав честь. Те саме зробив і Дєд, Цвях зітхнув, Воля такого не практикувала. 

   — Я не прощатимусь з тобою, — заявив Славко. — Знаю, що повернешся. Ти ніколи не брехав, брате.

   — Повернусь. Обов'язково повернусь! — Родіон виглядав впевнено. Йому хотілося вірити. Група полковника покинула головний зал через інші двері. Троє, що лишилися, розійшлися по укриттям.

   — Ти виріс, Ромео, — підмітив Дід. — Аж не віриться, їй богу! Нещодавно від снорків в штани мочився, а зараз пліч-о-пліч зі мною воює. Ну даєш! 

   — Це точно, — додав Цвях. — А я одразу побачив у ньому бійця. Агов! Дєда! — свиснув він. — А тебе як звати по-справжньому?

   — А з чого ти взяв, що ветеран Долгу казатиме своє ім'я якомусь анархісту? Хе, наївний! — зареготав він. 

   — Зла ти людина, Дєда. Мене от, Руслан звати, Русик. Зараз той самий момент істини, відчуваєте? Коли відчуваєш себе надто легко, мотивованим на бій! Ох, я їх зараз порву! 

   — Оце настрій! Оце мені до вподоби! Порвемо їх разом! А, Ромео? — він поглянув на молодшого, на обличчі якого засяяла посмішка.

    — Порвемо! — викрикнув він і у кімнату увірвався натовп монолітовців. Шістьох чи вісьмох вдалося завалити одразу у вході. Інші встигли забігти та сісти в укриттях. Стрілянина була гучнішою за попередню через стіни, що не давали звукам отак просто розвіятись. З дверей, через які відступали свої, вибігли інші фанатики. Союзники зайняли найкращі укриття, тому без проблем вбивали ворогів. Дивний звук змусив Родіона припинити вогонь. Прямо під його ногами котилася граната. Прокотившись трохи далі пролунав вибух. Підлога під Родіоном обвалилася. 

   Навколо була повна темрява. Лежачи на твердій, сирій підлозі хлопець почав потиху приходити в себе. Над ним було ясне світло. Ніби він лежить десь на морі, під сонцем. І ні про що турбуватися не треба. Звісно, на морі він ніколи то і не був, але, принаймні, бачив по телевізору, коли дивився якісь зарубжні кіна зі Славком. Цікаво, чи вдалося їм втекти? Згори почулися постріли. Гучні. Чиїсь голоси. Доволі знайомі. Хтось гукає його ім'я. Та звук наче приглушений, в вухах били почали бити дзвони. Йому не хотілося вставати. Файно було би просто полежати тут. Заснути надовго. Доки там, зверху не стемніє. Прокинутись, поглянути на ясне світло місяця, повернутися на бік і спати далі. Солодкі мрії обірвав гучний крик командира.

   — Родя! Вставай, чорт забирай! — дивився він на нього згори, паралельно відстрілюючись від ворогів. Десь близько нього його прикривав Цвях. — Чуєш мене? Вставай! На тому світі відпочинеш, — Родіон помалу почав підійматись. Розуміння ситуації вдарило в його голову ніби блискавка в пусте поле. Швидко піднявшись, він оглянувся. Світло зверху осяяло приміщення з темно-синіх стін, білої кахельної плитки, що вкривала підлогу, зі стелі звисали на дротах зламані лампи.

   — Що мені робити? — поглянув він на командира. Той не відповідав, лише продовжував стріляти. Видавши звук успіху, певне, вбивши кількох, він нахилився до хлопця.

   — Слухай мене уважно. Оглянь там усе, ми їх стримаємо та не зволікай. Бери з собою усе, що дасть нам хоч якусь інформацію і шуруй нагору. 

   — Та постарайся швидше! Їх тут до чорта! — кричав Цвях стріляючи в фанатиків, котрі тим часом заполонили передню частину широкої зали. 

   Родіон лише гойднув головою та увімкнув свій налобний ліхтарик. І справді. Лабораторія. Він пішов в сторону паралельну зачиненим дверям. Там був вузький та пустий коридор. Чимось схожий на той, з середини тунеля, де він виконував своє перше завдання з дідом. Та цей був без кімнат. Лише пряма дорога в темряву. Обтрусивши свій автомат, він через приціл оглядав кожен куточок наступного приміщення. Брудна та мокра підлога. Схоже, десь протікала стеля. Великий круглий стіл та перевернуті стільці. Пусті папери, філіжанки до кави, розбите скло. Далі були двері. Металеві, куленепробивні. Відчинена щілина змусила Родіона мимоволі зітхнути з полегшення. Глухого кута не було. Піддавалися вони важко, довелося тягнути ручку усіма силами. 

   Двері піддалисся і хлопця осяяло слабким біло-зеленим світлом. Побачене змусило його застигнути, закамʼяніти. Перед ним були прямі докази та пояснення того, що відбувається в Зоні зараз. Під стіною стояли три високі колби з рідиною, у якій стояли якісь люди. Схоже, що живі. Бо шкіра їх виглядала як у всіх. Пройшовши трохи далі за товстим дротом, який підʼєднував ці три колби до якогось великого пристрою, він побачив ще безліч дротів, зʼєднаних з металевим кріслом. На ньому були розірвані ремені, сліди крові. Тілом пройшлась завірюха, тремтіли руки. Страх невідомості заполонив розум хлопця, забрав здатність здорово мислити, зникло розуміння дій, поняття про подальші дії. Лише жорстокий страх. Родіон без сил впав на коліна. За його спиною почулися кроки. Дуже дивні кроки. Ніби хтось йде не по підлозі, а по траві. Було схоже на те, що одна з його ніж важко підіймалася або підіймалася не до кінця. Та цього було не помітити за довгим чорним плащем. Прийшов він. Привид. Ворон. Сама ніч, чи демон Зони? Чи сам диявол помітивши, що нічого святого у цьому місці немає, вирішив прийти та господарювати тут? Створити тут своє царство, жити та процвітати? 
 
   Родіон з усіх сил намагався дотягнутися до папки з товстим написом "№01", що лежала на офісному столі навпроти крісла мук, котрі, схоже, довелося пережитому тій людині, котру зараз називають Темним сталкером. Спершу, той лише стояв та дивився на нього своїми невидимими очима. Та що там, навіть обличчя його не було видно. Лише темна пляма. І не зрозуміти, що він зараз відчуває, дивлячись на таке безпомічне тіло, що не може навіть встати та взяти бажане. І тут Родіон згадав свого найкращого друга. Що б він зробив у такій ситуації? Невже як тоді, коли він встав та побіг за Змієм? Попри такий важкий вплив на мозок їхнього ворога? Впевнений, що Славко б зараз з усіх сил підвівся та пішов за тією чортовою папкою. Так. Саме так він би і зробив. Він. Славко. Та не Родіон. І невідомо, чи то Темний сталкер так на нього впливав, чи то просто бракувало сил або духу. Не дізнатися. Він сам не знав.