Богдан Поліщук - Ворон, Богдан Поліщук

   Загриміло. Небо стягнуло темно-сірі хмари, десь здалеку били блискавки. Не надто хороша погода для морального настрою, та завдання було важливішим за будь-що інше. Бійці пробіжкою покинули будівлю. Еікіпірування та броня видавали звуки тріщання, важкі чоботи били по тріснутому асфальту. Важкі дихання чулися зі сторони кожного, у очах була лише кам'яна серйозність. Деякі протирали спітніле чоло. Хтось заплющував очі на мить, читаючи молитву, на що Дід лише засміявся, сказавши: — " Тут Бога нема, не марнуйте час ". Після цих слів вони поглянули на небо. І справді. Як через такі хмари, що ніби груба ковдра вкривали землю, можна щось побачити? Та і на що тут можна дивитись? Родіон біг біля Славка, дядько Андрій попросив пильнувати його, аби той не купився на свою цікавість, не відбився від групи. Бо небезпека тут, зовсім поряд. Не на складі контейнерів, не на їх території. Тепер вони на їх землі. Прибули, аби порушити їх відносний спокій. Кожен боєць оглядав будівлі, та не тільки через наказ. Хто ж упустить можливість поглянути на Прип'ять своїми очима? Дахи та вікна були пустими. 

   Першим йшов Михайло. Він знає дорогу до бібліотеки, під якою і знаходилась та сама лабораторія. Загін зупинився. Вулицею пробігала зграя сліпих собак з псевдопсом вожаком. Вони зупинились. Здається, більша псина оглянула незнайомців. Побігли далі. Полковник рукою наказав рухатись далі. Напруга росла все більше. До бібліотеки лишалася сотня, може трохи більше метрів. Аномалій, на диво, на шляху було не так багато, як розповідали колись. І ось, за пожовклою п'ятиповерхівкою вони побачили занедбану та розвалену будівлю. Їх зустрів сірий напис "Книги", що втратив усі свої фарби. Деякі букви були зігнуті. Загін почав повільно наближатися. Полковник наказав розділитися та оточити бібліотеку. Волівці та долговці виконували все як одна команда. Як друзі, що знають одне одного з дитинства. Родя, Славко та ще кілька бійців почали обходити зліва, не зводячі прицілів з розбитих вікон невеликої будівлі. Здається, було чисто. З правої сторони та центру теж. Після команди Сивого, усі почали наближатися, аби освітити ліхтарями середину. Та не все так легко буває у житті. З-за стіни з'явився ворог. Монолітовець, чорно-білий камуфляж, чорна маска, пусті очі, дробовик "Чейзер". Гучний вистріл. Пів голови долговця розлетілася на шматки, кров бризнула прямо на Славка, що стояв лише в метрі від бідолахи. Родіон пустив невелику чергу в фанатика, котрий одразу впав за мертво. Слава не міг прийти в себе після побаченого. Товариш відтягнув його подалі від вікон, доки кривава картина стояла перед його очима. Кожний засів у відкриття, Родіон помітив ще кілька тіл союзників. Та зараз не було часу на думки про їх життя. Після гучного крику чоловіка на даху будівлі: "За Моноліт!", фанатики відкрили вогонь. Кулі розбивали бетонні перегородки, за якими ховалася група Сивого, зі стін сипались крихти цегли, в вухах били дзвони від гучних пострілів. Та здаватися гості не збиралися, послідував вогонь у відповідь. Монолітовці падали, але встигали забрати з собою бодай одного. Граната змусила одного покинути укриття, після чого боєць Волі зустрів його кулею. Усі діяли майстерно, впіймавши нагоду, Родіон визирнув з укриття та забрав трьох ворогів, що почали відступати вглиб будівлі. Постріли припинились. Тіла загиблих перевірили, забрали набої до автоматів та покинули. Зараз ними попіклується Зона. Тепер їх життя — лише її. 

   Повільно зайшовши у бібліотеку, перевіряючи кожен куточок, вони на мить зупинилися. Пусті полиці, де подекуди зустрічалися обірвані папірці чи сторінки книжок. Лежача на землі шикарна люстра та частини обваленої стелі, з якої висіла рука мертвого фанатика. Спокій не був довгим. Монолітовці з'явилися зовні. Бібліотека була під шквальним вогнем противника. Ті, що були ближче вікон, попадали замертво, деяких поранило, та часу відізватися на їх прохання про допомогу не було. Полковник лишив вісьмох прикрити їх, доки вони пробиватимуться далі будівлею, де фанатиків теж вистачало.Вони визирали з кімнат, сиділи у кутках. Та загін не зупинявся. Михайло теж стріляв, та його берегли як зіницю ока. З кривавим боєм вони потрапили у головну частину бібліотеки, де було повно полиць, за якими їх хитро чекали вороги. Дід своїм ручним кулеметом пробивав не надто товсте дерево. Монолітовці з болючим стогоном падали на землю. Вхід у лабораторію був десь тут. Пильно оглянувши приміщення, бійці забарикадували двері шафами. Славко зміг прийти в себе та вбити кількох. Родіон не надто любив таку тактику ведення битви. Він протирав ворожу кров зі свого шолому та важко дихав. Михайло намагався знайти вхід. Надто довго. 

   — Не кажи, що її не існує, — не витримав Дід. — Ми ж не перлися сюди дарма? Шукай!

   — Не можу повірити, — стурбовано говорив сталкер. — Вона була десь тут! Присягаюся! — враз, він зупинився перед високою полицею. Відштохнувши її вбік, з допомогою Діда та Агента, вони побачили сходи вниз, що вели до товстих металевих дверей. — Зачинені...Не може бути...

   — От суко... — Дід почав лаяти все навколо. Сивий напружив погляд, схоже, вигадуючи подальший план. Славко використав нагоду та почав роздивлятися все навколо. Перестрілка ззовні припинилася. Ніхто не очікував, що закінчилася вона успішно для них. Та якась мала надія гаснучим багаттям горіла у їх серцях. Почулися контрольні одинокі постріли. — Добивають, скотини. Що робити будемо, Андрюхо?

   — З цими дверима ми нічого не вдіємо. Здається, навіть РПГ її не візьме, — він з жалем оглянув присутніх. — Лишається тільки відступати. Михайло сказав, що є ще один вихід. Ми маємо йти, доки нас усіх не поклали.

   — А хрін там! — заперечив Цвях. — Ми надто далеко зайшли, не можна отак йти! Я не йтиму.

   — Малий діло каже, — погодився Дід. — Якщо йдете — то без мене. Я їх усіх, сук, покладу. За братів моїх повбиваю...

   — Якщо хочете — лишайтесь. Лише прикрийте нас, доки не виберимось звідси, — він поглянув на двері та барикади, котрі усіма силами ломали фанатики. — І повертайтеся одразу як закінчите.