Богдан Поліщук - Ворон, Богдан Поліщук

   — Не зрозумійте нас не привильно... — важко дихаючи почав один з них. — Це запобіжні заходи. Ми помітили, що коли з'являється ця чорна смерть, за нею приходить Привид. Темний сталкер. Коли ми їх нищимо, то він не приходить. Я Михайло, раніше мене називали Ґуставом, та ми більше не використовуємо прізвиська. Ви зв'язувались зі мною.

   — Вітаю, Михайло. Я полковник Андрій Клименко. Раді бачити вас живими, — він поглянув на двох поранених та оглянув їх нещасні лиця. — Вибачте за прямоту.

    — Та що ви. Зрозуміло, що живими. Хоча, з таким життям... — Михайло теж оглянув базу. — Бачу вас багацько. Це добре.

   — Послухайте, як тільки ми закінчимо тут, ви полетите з нами. Хочу щоб ви знали, там, далі від Прип'яті, вас поважає кожний сталкер. Ви справжні герої там, — той нічого не відповів. 

   Завтра усі відправляться до лабораторії, що знаходилась під великою бібліотекою. Поки треба було набратися сил. Сталкери, побачивши свіжу їжу, накинулися на неї та зі звіриною пристрастю поїдали її, не думаючи ні про що. Не звертали уваги на погляди гостей. Лише гучно їли. Крихти хлібу, що падали на землю, вони акуратно підбирали пальцями та пхали до рота. Славко та Родіон вирішили сходити у варту на дах. Коли сталкерів було трохи більше, один завжди чергував зверху. Зараз вони про це і не згадували. Хлопці підіймалися запиленими сходами. Десь валялись пусті пожовклі папірці, металеві погнуті полиці, гільзи. Кожен поверх нагадував попередній, всього їх було шість. Вихід на дах був відчинений, вітер гойдав двері. Вийшовши назовні, їх охопив жахливий захват. Славко дивився то на маленьку квадтратної форми фотографію, то на краєвиди мертвого міста. 

   — Ось, поглянь на це, — Родя простягнув товаришу бінокль та показав пальцем куди дивитись. Слава ніби зник з реальності. Близько двох хвилин він розглядав цю потворну і одночасно прекрасну споруду. ЧАЕС була прямо там, ніби рукою подати. З тієї сторони завіяло смертю. Їх налякав гучний стукіт дверей. За ними пішов Дід з Цвяхом.

   — Бачу, ви потоваришували, — підмітив Славко. 

   — Краще мовчи, — скривив лице командир Долгу. — Не будуть волівські пси мені друзями.

   — Дуже треба, — з'язвив той. — Мені теж було цікаво на місто поглянути згори. Все ж таки, завтра у нас серйозне завдання. Іншої такої нагоди не буде. Я би і сьогодні пішов, та сталкери не в стані нас відвести.

   — Хоч в чомусь можу з тобою погодитись. Сьогодні я би залюбки пішов, — Дєд задивився на похмуре небо. — Давно монолітовців не стріляв, — ззаду почувся знайомий голос. — Агент, твою ж! Ти можеш хоч колись не підкрадатися? 

   — Тому я і професіонал, — усі скромно посміялися. — Полковник наказав повернути вас на базу. Перегляньте спорядження. Виходимо рівно о п'ятій ранку, — більшість почала тішитись цією новино. Лише Славко приховав невелике розчарування, котре не міг не помітити його друг. 

   Почало темніти. Тепер бажання виходити назовні або підійматися на дах відпало в усіх. Містом кружляв буревій різних звуків. Десь у пусті вікна та під'їзди завивав вітер, трохи далі вили собаки та їх жертва, котру вони, швидше за все, розривали на частини. Чулися і людські крики, гучні, важкі кроки. Місто ніби почало жити, повернулося на 26 років назад. Десь вулицею йшла мама з донькою, котра раділа купленому морозиву. З іншої сторони сиділи чоловіки, мирно попиваючи спиртне та обговорюючи політику Горбачова. Їздили автомобіли, дзвонили срібними дзвониками велосипеди. Та це були лише ігри розуму, або ігри нічного міста-привида. Ці звуки чули усі. Та робили вигляд що нічого такого не відбувається. На краєчку п'ятиповерхівки всівся чорний ворон.