Анна Стоун - Леді Вольфрам , Анна Стоун

Щойно Рада її побачила, у неї трохи очі на лоба не вилізли від обурення. Кімната була крихітна, в ній стояли тільки одне ліжко та стілець. У кутку красувався гарний візерунок з павутини.

«Куди дивиться санстанція?» — промайнуло в голові дівчини. 

У животі забурчало. 

Вона вирішила не розлучатися зі своєю сумкою. Дівчина боялася, що її можуть вкрасти, адже там була родова книга. Дорожче неї було лише життя чарівниці.

Прихопивши з собою сумку, Рада спустилася до їдальні на перший поверх. Там надвечір зібралося багато різного зброду. Хтось був тихонею — відсиджувався по кутках за своїми столиками. А хтось комусь доводив щось.

 Рада дивилася з огидою та ледь прихованим страхом. Це був не її час і що чекати від людей вона не знала. Що вони з нею зроблять якщо дізнаються, що вона не місцева? Їй не хотілося пояснювати десь у відділку, що вона не навмисно потрапила сюди.

Сівши за єдиний вільний столик, дівчина замовила собі вечерю. Їжа була прісною. Рада мимоволі подумала, що не відмовилася зараз від пиріжків тітки Мері.  

Двоє чоловіків напідпитку, що сиділи за столиком поруч, майже на весь голос скаржилися на те, що їм на кораблі не платять платню. За іншим столиком теревенили про несправний артефакт, що підсунув торговець. 

Рада дослухалася: до магії вони ставилися добре. Дівчина задумалась. Начебто, вона вчила, що в сімнадцятому столітті магів недолюблювали. Можливо це десь в іншому місці.

Через двадцять хвилин її самотність вирішили скрасити — на сусідній стілець упав ще не зовсім п'яний чоловік із рідкою борідкою.

— І що ж така красуня тут одна нудьгує? — посміхнувся він. — Як тебе звати, кицько?

Рада посміхнулася — у цьому часі вона матиме інше ім'я.

— Леді Вольфрам! — відповіла Рада.

Дівчина поки не розуміла, якою мовою розмовляють місцеві. Але вона їх розуміла. І на тому добре.

— Прямо-таки леді? — ще ширше посміхнувся чоловік. — Чого ти тут сидиш сама? Може, піднімемося до мене? Я тобі покажу колекцію моїх метеликів! — і поліз до її ноги, на якій під сукнею були джинси.

Рада вчасно стримала смішок. Кинувши на чоловіка нищівний погляд, вона запалила на долоні вогонь.

— Відвали від мене! Інакше я всіх твоїх метеликів спалю! — скинувши підборіддя, Рада встала та пішла геть.  Вона вловила на собі кілька зацікавлених поглядів, але дівчині було так гидко, що вона вирішила одразу вранці покинути це місце.

Ніч у неї була безсонна. Рада ніяк не могла заснути. Вона крутилася половину ночі. На ранок Рада хотіла лише одного: скоріше знайти матір і повернутися з нею додому, до свого часу. Туди, де є залізниці, електрика та гаряча вода у кранах.

Наступного ранку, як вона й передбачала, у неї свербіло все тіло. Митися тут дівчина не наважувалася. Захопивши свою сумку, вона швидко покинула таверну.

Рада неквапливо йшла містом, розглядаючи людей уже в яскравому денному світлі. З настанням нового дня місто загуло як вулик. 

Через десять хвилин Рада загубилася.

— Де знаходиться порт? — запитала вона у перехожої.

Ця жінка виявилася приємнішою за вчорашню.

— Тут недалеко! У нас порт невеликий, але тут зупиняються торгові судна! — відповіла вона.

Рада спалахнула ідеєю потрапити на одне з них, добре, що влітку їх було багато. 

Порт виявився ближчим, ніж вона собі уявляла. Просто через заплутані вулички Рада не змогла його одразу знайти.

У порту стояло багато рибальських човнів. Цей варіант Рада одразу відкинула. Вона попрямувала до барки — двопалубного вітрильника. Поки що це був єдиний корабель, що йшов до острова Ба́рон. 

Капітана корабля дівчина знайшла неподалік, він саме віддавав накази матросам. Вони збиралися відпливати.

— Пане! — звернулася до нього Рада. — Мені треба на острів Барон! Ви не…

— Не повеземо! — перебив її чоловік.

— А якщо я заплачу? — поцікавилася вона.

— Плач! На нас твої сльози не подіють! — капітан навіть бровою не повів.

— Я мала на увазі, гроші дам! — Раду  збентежили його слова.

— Все одно! Жінка на кораблі — на біду! — капітан був непохитний.

— Я не жінка, а дівчина! — уточнила для чогось Рада. — Мені дуже потрібна ваша допомога! Розумієте, я шукаю свою матір!

— Вона що, загубилася? 

— Вона й не знаходилася… — пробурчала Рада. — Розумієте, на мене по дорозі напали розбійники. Все забрали. Я дивом врятувалася. — вона не знайшла іншого варіанта, як брехати та давити на жалість. — У мене нікого немає вже у цьому світі. Єдина надія знайти її. 

— А де ваш батько чи чоловік?

— Немає. Я їхала до матері з нареченим, але його вбили розбійники. — по щоках почали скочуватися сльози. Чоловік сам того не розуміючи підкинув їй ідею заплакати. — Я вмію гарно співати. Я можу розважати вас та вашу команду піснями під час подорожі.