Анна Стоун - Леді Вольфрам , Анна Стоун

Розділ 10. Ласкаво просимо у 17-те століття

Рада

— Якого в біса сімнадцятого…. Ааааа! — заволала Рада, коли її закрутило у круговерті. 

Переміщення через арку телепорту проходило не так. Вона мала б пройти через неї та вже через кілька секунд опинитися в іншому місці. Замість цього її оточувало сліпуче світло. Вона не розуміла де тут земля, а де небо. 

Дівчина кричала, здається зірвавши голос. Але її навряд хтось міг тут почути через гул, що постійно наростав. Рада закрила долонями вуха, коли звук раптом став схожий на той ніби рвуть шовкову тканину.

У якийсь момент Рада вже змирилася, що її тіло бовтало, як лялькове. Після чергового ривка вбік, вона раптом відчула земне тяжіння, а через декілька швидких миттєвостей тверду землю. 

Біль прийшла одночасно з усвідомленням, що вона вже кудись прибула. Але поки дівчина не наважувалася відкрити очі. Стегно та ребра пекло вогнем, здається вона при падінні відбила собі правий бік. Дівчина крякнула, спробувавши прийняти вертикальне положення. Тільки вона відкрила очі, голова пішла обертом.

— Ох. — дівчина знов поклала голову на траву, вирішивши врешті трохи полежати та почекати поки запаморочення та нудота пройдуть.

Пройшло по відчуттю хвилин десять, коли вона знов спробувала піднятися. Вже було краще. 

Тепер Рада змогла трохи озирнутися, щоб зрозуміти де вона знаходиться. Її оточували дерева. Скоріш за все це якийсь ліс. Багато ялівцю, який, як вона пам’ятала з уроків ростомагії у Фероманську не ріс. 

— Стоп. — зупинила сама себе Рада. — Чому вирішила, що я на Аладеї? Через телепорт не можна подорожувати між планетами.

Обтрусившись від землі, дівчина перевірила, чи все на місці. Трохи осторонь вона помітила стежку. 

— Чудово. Хоч буде шанс не заблукати.

Стежка бігла між деревами, як змійка. Рада уважно дивилася під ноги, щоб її не загубити. Нарешті вона вийшла до поселення. Дахи будинків були вкриті сірою тростиною, а люди дуже дивно одягнені. 

Дівчина тихо вилаялася. 

«Тільки не сімнадцяте століття. Нехай це буде якась реконструкція»

Хвилювалася вона не просто так, бо на ній були джинси. Не вистачало, щоб її прийняли за відьму та спалили. Зітхнувши, Рада рушила до поселення. 

Поблукавши вуличками, дівчина вийшла на невелику ринкову площу. Щоб не гадати, Рада підійшла до прилавка з рибою.  

«І що ти збираєшся спитати? Га?!» — уїдливо поцікавився внутрішній голос.

— Вам щось підказати? — з-під прилавка з'явилася огрядна жінка в чепці, з-під якого вибивалося кілька білих пасм.

— Що це за місто? 

— Сині Горки! Будете щось купувати? Ні, то відійдіть убік — інші будуть!

Рада поспішила відійти, поки у ній не зробили поглядом дірку.

Відійшовши подалі від прилавка з рибою, дівчина дістала з сумки щоденник матері.  Там нарешті з'явився новий запис.

17 жовтня 1657 рік.

«Дорогий щоденник! Після телепортації я потрапила до 17-го століття, а мені треба було у 16-те. Щось пішло не так. Я натрапила на портове місто — Сині Горки. Воно розташоване на березі материка Барбава. Я не втрачаю надії зняти прокляття.  

Зовсім скоро я знайшла корабель, що прямував до острова Бáрон. На ньому живе старий волхв, він підказав, що робити далі».

Прочитавши цей запис, Рада зрозуміла дві речі: вона все-таки у сімнадцятому столітті Аладеї, і їй також треба потрапити на цей острів.

До міста швидко підповзав вечір. Рада стояла на площі помічаючи на собі все більше косих поглядів. Вона була одягнена зовсім не за тим часом, у якому опинилася. Зрозумівши, що виділяється, дівчина підійшла до торговки, яка продавала тканини та якісь сукні.

— Підкажіть, у вас є на мене сукня? — запитала Рада, оглядаючи убогий прилавок.

— Найманка? — торговка окинула її поглядом. Рада похитала головою. — Є одна сукня. Тільки на тебе завелика.

Рада скептично подивилася на блідо коричневу сукню зі шнурівкою під саме горло. Але вибору особливо не було.

— Скажіть,  який зараз рік та день? — запитала Рада, ще сподіваючись, що натрапила на зйомки фільму.  

Відповідь остаточно поховало надію на світле майбутнє.

— Ти звідки впала? Вже кілька місяців як 1665! Зараз третє червня! Ти не місцева? Я знаю тут усіх! Бач, що на себе начепила!  Посоромилася батьків!

Рада пошкодувала, що заговорила з нею. Дівчина не стала нічого відповідати, вирішивши спитати в когось іншого з приводу ночівлі.

 Вона недовго блукала маленьким містечком і натрапила на таверну.

«Сьогодні відісплюся! А завтра піду шукати спосіб, як потрапити на острів!» — так думала Рада спочатку. Вона гадки не мала, що відбувається в країні в цей час. А питати в когось уже не хотілося.

Рада швидко зняла собі кімнатку на ніч. Виявилося, гроші, які вона взяла із собою, тут були в ході. Хазяйка заїжджого двору провела її в невелику кімнатку на другому поверсі.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍