Axolotl - Скривавлена зоря, Axolotl

Астрід зупинилася, її очі розширилися.

Що вона тільки що побачила?

Він стояв, міцно притискаючи перелякану дівчинку до себе, а в його очах…

Світло.

Справжнє, майже божественне світло.

Астрід зробила крок назад.

Її амулет обпік шкіру.

Вона знала:

Ця людина – не звичайна.

Астрід дивилася на нього, не в силах повірити в те, що тільки що сталося.

Люди навколо завмерли на секунду, а потім усе повернулося до звичного хаосу: мати підхопила дівчинку, водій машини вибіг із кабіни, почав щось вигукувати.

Але Астрід не чула жодного слова.

Вона бачила лише його.

Того, хто зрушився швидше, ніж це було можливо.

Того, в чиїх очах мерехтіло світло, що не належало цьому світові.

Незнайомець підняв на неї погляд.

Він більше не посміхався.

Він чекав.

Випробовував її реакцію.

Немов хотів дізнатися, чи вона зрозуміє хто він.

Астрід відчувала, як серце гупає в грудях.

Вона зробила глибокий вдих, стискаючи пальці на амулеті, який тепер був гарячим, ніби розпечений вуглик.

— Хто ти? — цього разу вона вимовила це ледь чутно, але з повною впевненістю.

Чоловік підійшов ближче.

— Я Бальдр.

Він вимовив це просто. Без вагань.

Але коли його ім'я торкнулося її слуху, у голові раптом спалахнуло щось древнє.

Ніби відлуння далекого голосу.

Ніби вона чула це ім'я раніше.

Десь давно.

Десь, де його не могло бути.

Астрід не відразу відповіла.

Бальдр.

Їй здавалося, що це ім’я не просто звук.

Воно мало вагу.

Воно відлунювало десь у глибинах її свідомості, зачіпаючи щось старе, майже забуте.

— Бальдр… — вона повторила тихо, ніби намагаючись звикнути до цього імені.

Він стежив за нею, немов чекаючи реакції.

— Тобі знайоме це ім’я?

Астрід здригнулася.

Чи було воно знайомим?

Вона не знала.

Але щось у грудях стислося, немов її душа вже чула це колись.

Вона відкрила рота, щоб відповісти, але в цей момент амулет на її шиї спалахнув таким жаром, що вона мимоволі відсахнулася.

Бальдр різко перевів погляд на її шию.

Його очі стали пильнішими.

— Де ти взяла це?

Астрід машинально стиснула амулет, відчуваючи, як тепло проникає крізь шкіру.

— Це… від моєї бабусі, — відповіла вона.

Бальдр примружився, ніби щось обдумуючи.

— Цей знак… Він не просто оберіг.

Астрід затамувала подих.

— Що ти маєш на увазі?

Бальдр зробив крок ближче.

— Це ключ.

— Ключ до чого?

Його губи розкрилися, ніби він збирався відповісти.

Але раптом вітер навколо змінився.

Повітря загусло, ніби в ньому щось приховувалося.

Астрід відчула, як усередині скручується передчуття небезпеки.

А в наступну мить затемнилося небо.