Axolotl - Скривавлена зоря, Axolotl

Глава 3. “Межа снів і реальності”

Сон прийшов раптово.

Астрід стояла серед густого туману.

Вітер був холодним, пронизливим, і в його завиванні звучало щось схоже на слова — незнайома, давня мова, яку вона не розуміла, але відчувала всередині себе.

Перед нею здіймалися ворота.

Величезні, виковані з чорного металу, що вбирав у себе світло. На них мерехтіли руни, їхнє світіння то згасало, то розгоралось із новою силою.

Астрід відчувала, що не повинна бути тут.

Що ця межа — не для смертних.

Її пальці тягнулися до металу, ніби щось змушувало її відкрити їх.

В ту ж мить руни спалахнули, і в повітрі пролунав шепіт:

„Ти знаєш, хто ти є?”

Астрід хотіла відповісти, але її голос застиг у горлі.

А потім ворота відчинилися.

Звідти вирвалася темрява.

Щось дивилося на неї.

І вона прокинулася з криком.

Астрід прокинулася за секунду до того, як її серце, здавалося, вибухне в грудях.

Її руки тремтіли, лоба вкривав холодний піт.

Це був лише сон…

Але в її голові ще лунав той самий шепіт.

„Ти знаєш, хто ти є?”

Вона підняла руку до шиї.

Амулет був теплим.

Астрід закусила губу.

Чому сон відчувався таким реальним? І чому ці ворота здавалися… важливими?

 

День видався сірим, важким.

Астрід поверталася додому, коли побачила незнайомця.

Високий хлопець у довгому чорному пальті стояв біля пішохідного переходу.

Люди поспішали повз нього, не звертаючи уваги, але Астрід…

Відчувала, що з ним щось не так.

Вона не знала, чому зупинилася.

Можливо, тому що він виглядав розгубленим.

Можливо, тому що, коли він підняв голову, в його очах відбилося світло, яке не мало існувати у звичайної людини.

Він зустрівся з нею поглядом.

Астрід зробила крок уперед.

— Тобі потрібна допомога?

І саме в цю мить її амулет почав пульсувати.

Незнайомець глянув на неї уважно, ніби зважуючи, що сказати.

Його очі…

Астрід не могла відірвати погляду.

Вони були занадто світлими, немов у них жевріло щось більше, ніж просто відображення дня.

— Я… — він змовк, провівши рукою по волоссю. Його голос був глибоким, але трохи змученим.

Він справді виглядав так, ніби забув, де знаходиться.

— Ти виглядаєш… загубленим, — обережно сказала вона.

Чоловік слабко всміхнувся, але в його усмішці було більше смутку, ніж радості.

— Можливо, так і є.

Астрід здригнулася.

Вона відчувала щось у ньому.

Наче вона повинна була зустріти його.

Амулет на її шиї знову спалахнув теплом.

Її серце пропустило удар.

— Хто ти? — видихнула вона, навіть не замислюючись.

Чоловік подивився на неї уважніше.

— А ти… бачиш?

Вона завмерла.

— Що?

Він не відповів одразу, але його погляд став ще проникливішим.

— Цікаво…

Астрід стиснула пальці, відчуваючи, як шкірою пробігає холод.

Вона хотіла піти.

Але щось у ній кричало, що цей чоловік важливий.

Що ця зустріч — не випадковість.

Астрід зробила півкроку назад, але незнайомець не наближався.

Він просто дивився на неї.

Спокійно. Занадто спокійно.

Наче знав її.

— Що ти маєш на увазі? — її голос був тихим, але напруженим.

Чоловік трохи нахилив голову.

— Ти бачиш. Відчуваєш. Навіть якщо не розумієш, що саме.

Астрід закусила губу.

Його слова прозвучали так, ніби він уже знав відповідь.

Але звідки?

Вона ще раз поглянула на його обличчя.

Воно здавалося знайомим, хоч вона була впевнена, що ніколи його не бачила.

Вітер здійнявся, закрутивши пил і опале листя між ними.

І саме в цю мить…

Амулет запульсував сильніше.

Астрід різко вдихнула.

Усе її тіло раптом напружилося, ніби щось наближалося.

— Хто ти? — знову запитала вона, цього разу твердіше.

Незнайомець трохи всміхнувся, але в його погляді з’явилася тінь смутку.

— Скоро дізнаєшся.

Її груди стисло від невідомого передчуття.

Вона відчувала, що після цієї зустрічі щось зміниться назавжди.

Астрід не знала, що відповісти.

Її серце билося швидко, в голові крутилися слова незнайомця.

Ти бачиш. Ти відчуваєш. Навіть якщо не розумієш, що саме.

Її пальці інстинктивно стиснули амулет, що пульсував теплом.

— Це… дивний спосіб знайомства, — спробувала пожартувати вона, але голос вийшов напруженим.

Незнайомець подивився на неї так, ніби знав щось важливе.

— Деякі зустрічі не бувають випадковими.

Астрід проковтнула клубок у горлі.

Повітря навколо стало важким, насиченим чимось невидимим, чого вона не могла пояснити.

Вдалині пролунав пронизливий звук гальм.

Астрід різко озирнулася.

На іншому боці дороги дитина вирвалася з рук матері й вибігла просто на дорогу.

Машина неслася прямо на неї.

Без жодної думки Астрід кинулася вперед.

Вона не встигне.

Але в наступну мить незнайомець рухнувся швидше за неї.

Його силует розмитий, майже нереальний, а світ навколо… змінюється.

Машина ніби уповільнюється, хоча фізично це неможливо.

Він встигає схопити дитину й відтягнути її на тротуар за секунду до удару.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍