Axolotl - Скривавлена зоря, Axolotl

Глава 2. “Ознаки наближення”

Все почалося з дрібниць.

Спершу Астрід думала, що просто розсіяна.

Ключі, які вона залишала на столі, раптом опинялися на книжковій полиці. Олівець, яким вона записувала домашнє завдання, зникав, а потім знаходився під подушкою.

Одного разу її блокнот, де вона записувала сни, зник із тумбочки біля ліжка. Вона перевернула всю кімнату, але його не було.

А за кілька годин він з’явився.

Посеред столу.

Астрід стояла, дивлячись на нього, і відчувала, як холодна хвиля пробігає тілом.

Вона знала, що шукала його тут раніше.

Щось змінювало місцями її речі.

І вона була майже впевнена — не вона сама.

Астрід намагалася не думати про зниклі речі.

Вона знаходила раціональні пояснення: втома, розсіяність, випадковість.

Але наступного дня сталося дещо, що вона вже не могла пояснити.

Вона їхала автобусом додому, втупившись у телефон, коли раптом відчула погляд.

Не просто випадковий — важкий, наполегливий.

Вона підняла очі.

Чоловік у темному пальті стояв на зупинці, не відводячи від неї погляду.

Його обличчя було нечітким — ніби розмитим, як стара фотографія.

Серце стиснулося.

Світлофори перемкнулися, автобус рушив.

Астрід швидко моргнула.

Чоловіка вже не було.

Вона озирнулася, шукаючи його між перехожими, але натовп здавався звичайним.

Ніяких темних пальт.

Ніяких дивних фігур.

Тільки вітер, що блукав вулицями.

Але вона знала.

Він був там.

І він дивився саме на неї.

Астрід не могла позбутися тривоги.

Їй здавалося, що світ став іншим — немов би щось змінилося, але вона не могла сказати що саме.

І що більше дивних речей ставалося, то частіше вона відчувала тепло від амулета.

Одного вечора вона сиділа у своїй кімнаті, коли раптом почула тихий звук.

Ніби хтось шепотів за стіною.

Вона завмерла, прислухаючись.

Звук був слабким, уривчастим, але в ньому було її ім’я.

Астрід повільно опустила погляд.

Срібний амулет, що лежав на її грудях, світлився слабким теплом.

Вона стиснула його пальцями.

І саме в цю мить голоси замовкли.

Тиша була надто густою.

Наче щось ховалося по той бік реальності, чекаючи, коли вона зробить помилку.

Астрід стояла перед дзеркалом у ванній, розчісуючи волосся.

Вечір був тихим, але всередині неї все ще тліло незрозуміле передчуття.

Вона провела гребінцем по пасмах, замислено вдивляючись у своє відображення.

І тут щось змінилося.

Відчуття було миттєвим, майже інтуїтивним — вона тут не одна.

Хоча у дзеркалі було тільки її відображення, десь на периферії зору…

Щось рухнулося.

Ледь помітна фігура позаду.

Астрід похолоділа.

Вона повільно повернула голову.

Нікого.

Дихання збилося, серце застукало у грудях.

Вона знову подивилася в дзеркало.

Фігура зникла.

Але вона знала, що це був не жарт уяви.

Бо амулет на її шиї знову був гарячим.

Астрід швидко відступила від дзеркала, її дихання було уривчастим.

Вона бачила це.

Не просто гру тіні, не просто власну уяву.

Фігура була там.

Щось стояло за її спиною, навіть якщо вона не могла цього побачити.

Амулет на її шиї був майже обпалююче гарячим, і це лякало більше, ніж сама тінь.

Бо бабуся казала, що він нагрівається, коли є небезпека.

Вона згадала шепіт, погляд незнайомця, речі, що змінювали місця.

Це не випадковість.

Щось наближалося.

І воно вже знало, де її шукати.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍