Axolotl - Скривавлена зоря, Axolotl

Глава 4. “Порожнеча, що залишається”

Вітер здійнявся різко, ніби повітря само відреагувало на невидиму загрозу.

Астрід ледь встигла кліпнути, коли…

Бальдр зник.

Не відійшов, не розчинився в натовпі.

Просто зник.

Наче його ніколи не було.

Астрід різко озирнулася, шукаючи його силует серед перехожих.

Але навколо все виглядало нормально.

Люди ходили вулицею, машини їздили, діти сміялися.

Ніхто, окрім неї, не помітив, що щось щойно щезло.

Її пальці все ще стискали гарячий амулет.

— Що за чорт… — прошепотіла вона.

Серце калатало.

Хто він був? Що означали його слова? І головне — чому він пішов, не сказавши нічого більше?

Астрід зробила ще кілька кроків уперед, але зрозуміла, що безглуздо його шукати.

Він зник так само, як і з’явився.

Залишивши порожнечу.

 

Дорогою додому вона відчувала себе чужою у власному тілі.

Наче частина її залишилася десь там, на тому перехресті.

Амулет більше не світився, але його тепло досі відчувалося на шкірі.

І що більше вона згадувала Бальдра, то сильніше стискалося передчуття.

Це була не остання зустріч.

Вона це знала.

 

Коли Астрід відчинила двері дому, в коридорі почувся знайомий голос:

— Нарешті ти прийшла.

Себастіан сидів на дивані, склавши руки на грудях.

— Де ти була? Я вже думав, що тебе викрали інопланетяни.

Астрід зітхнула й кинула рюкзак на підлогу.

— Повір, я сама б хотіла знати.

Астрід відчула, як реальність поступово повертає її назад.

Кухня пахла чаєм і чимось солодким – мабуть, Себастіан знову намагався спекти печиво, яке виходило у нього скоріше схожим на вуглинки.

Телевізор тихо бубонів у вітальні, а за вікном йшов дрібний дощ.

Все було нормальним.

Занадто нормальним, якщо згадати, що кілька хвилин тому вона говорила з людиною, яка зникла прямо перед її очима.

— Ти що, реально збираєшся це їсти? — запитала вона, дивлячись, як брат жує щось, що більше нагадувало камінець.

Себастіан скривився, але зробив вигляд, що все добре.

— Це просто хрумке.

— Це просто неїстівне, — поправила вона й відкрила холодильник, дістаючи молоко.

Себастіан пирхнув.

— Ну вибач, що я не шеф-кухар.

Астрід налила собі чашку чаю й присіла навпроти нього.

— І як пройшов твій день, окрім спроб зіпсувати нашу кухню?

Він гмикнув.

— Нудно. Навіть у грі не було нормальних супротивників. А ти?

Астрід на секунду затримала дихання.

Що вона могла сказати?

„О, я зустріла дивного хлопця, який назвався Бальдром, врятував дитину якимось нереальним способом, а потім зник, ніби його й не було.”

Звучало божевільно.

Тому вона просто знизала плечима.

— Так само.

Себастіан не став розпитувати. Він повернувся до свого печива, а Астрід зробила ковток чаю.

Вона намагалася розслабитися.

Але навіть серед буденності їй не давало спокою одне питання:

Що, якщо ця зустріч була тільки початком?

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍