Psevdonim - Ера Агонії, Psevdonim

Храми та святилища спорожніли, люди перестали приходити на молитви, втративши віру в силу обрядів, в допомогу богів, в святість місць, занурюючись у духовну апатію, в релігійну байдужість, в порожнечу, що заповнила їхні душі. Школи та бібліотеки закрилися, мудреці втратили натхнення навчати, вчені – пізнавати, студенти – вчитися, перетворюючи центри знань та мудрості на мертві сховища порожніх ідей, непотрібних істин, безглуздих знань. Світло Солярісу згасло остаточно, занурившись у темряву сумніву, розпачу, безнадії, перетворюючи місто віри та мудрості на кладовище розбитих надій, зруйнованих ідеалів, втраченої духовності.

Опір Солярісу вичерпався. Віра солярійців, їхня духовність, їхнє знання розбилися об підступну стіну агонії, не залишивши жодного променя надії, жодного шансу на порятунок. Соляріс здався відчаю, підкорившись темряві, чекаючи на свою остаточну долю – падіння в безодню духовної агонії.

У Ферраксі, жорсткий порядок та воєнний стан виявилися неефективними. Репресії, насильство, жорстокість не змогли зупинити поширення хаосу, не могли відновити порядок, не могли зміцнити владу, лише посиливши страх, відчай, ненависть, соціальну напругу, наближаючи час остаточного краху. Королівська гвардія, виснажена боротьбою з внутрішніми бунтами, деморалізована невидимим ворогом, розпалася зсередини – солдати дезертирували, повставали, божеволіли, перетворюючи колись дисципліновану армію на натовп озброєних мародерів, що грабували місто, сіючи хаос, насильство, руйнуючи залишки порядку.

Влада у Ферраксі втратила контроль над ситуацією остаточно. Король, магістрат, військове командування – всі були паралізовані страхом, відчаєм, безпорадністю, нездатні прийняти жодного ефективного рішення, не маючи сили протистояти хаосу, що поглинав столицю. Ферракс занурився у безодню анархії, насильства, руйнування, перетворившись на поле битви між різними угрупованнями, між прихильниками порядку та хаосу, між тими, хто ще намагався боротися, і тими, хто вже здався на волю темряви.

Опір Ферраксу розсипався на порох. Влада, порядок, сила ферраксійців розбилися об стіну хаосу, не залишивши жодної іскри надії, жодного шансу на порятунок. Ферракс впав у безодню анархії, підкорившись темряві, чекаючи на свою остаточну долю – падіння в безодню соціальної агонії.

В трьох містах – три форми крихкого опору, три неминучі падіння. Сила Умбріпортусу зламана. Віра Солярісу згасла. Порядок Ферраксу зруйнований. Людський світ слабшав, виснажувався, здавався на волю агонії, підкоряючись темній волі некромага Мортеуса, що наближався до свого остаточного тріумфу, до перетворення світу на своє темне королівство страждання. І крихкість опору стала символом неминучого падіння трьох міст, символом кінця людської епохи, символом початку ери агонії.

Опір у трьох містах згас, як догораючі свічки на вітрі. Умбріпортус, Соляріс та Ферраркс, колись символи людської сили, віри та порядку, тепер корчилися в агонії, чекаючи на свій кінець, на остаточне поглинання темрявою некромага Мортеуса. Останні дзвони падіння лунали над трьома містами, віщуючи кінець людської епохи, початок ери агонії, ери темряви, ери влади Мортеуса.

В Умбріпортусі, падіння розпочалося з мовчазної капітуляції моря. Море, що було основою сили та гордості міста, що давало йому життя та незалежність, тепер відвернулося від Умбріпортусу, стало ворожим, темним, загрозливим. Шторми, що не вщухали, розбивали портові споруди, руйнували кораблі, затоплювали нижні квартали міста, перетворюючи Умбріпортус на руїну, на пам'ятник морській люті, на символ безпорадності людської сили перед стихією, що вийшла з-під контролю.

Моряки, колись сміливі та відчайдушні, тепер ховалися в своїх домівках, паралізовані страхом перед морем, перед штормами, перед невидимим жахом, що насувався з безодні. Вони більше не виходили в море, не ремонтували кораблі, не захищали порт – вони просто чекали кінця, закрившись у собі, віддавшись на волю відчаю, як корабель, що зазнав аварії, тоне в глибинах моря, без надії на порятунок.

Умбріпортус здався морю, здався стихії, здався страху. Останній корабель, що ще тримався на плаву в порту, розбився об хвилеріз, пішовши на дно з гуркотом, що пролунав як похоронний дзвін над містом, сповіщаючи про остаточне падіння Умбріпортусу в пащу агонії, в безодню темряви, в царство некромага Мортеуса.

У Солярісі, падіння сталося через мовчання богів. Храми, колись наповнені молитвами, гімнами, вірою, тепер замовкли, спорожніли, втративши свою святість, свою духовну силу, перетворившись на холодні, мертві будівлі, на пам'ятники втраченій вірі, на символи безпорадності людської духовності перед лицем невидимого зла.

Священники, колись провідники світла, віри, надії, тепер замовкли, втративши дар проповіді, силу молитви, здатність давати розраду, перетворившись на змучених, розчарованих людей, що бродили пустими храмами, шукаючи хоч тінь віри, хоч іскру надії, але знаходячи лише порожнечу, лише відчай, лише мовчання богів, що відвернулися від Солярісу, покинувши його на волю темряви.

Соляріс здався богам, здався вірі, здався відчаю. Останній дзвін з храмової вежі замовк, обірвавшись на півслові, як молитва, що залишилася без відповіді, як заклик про допомогу, що не дійшов до небес, сповіщаючи про остаточне падіння Солярісу в безодню духовної агонії, в пустку безвір'я, в царство некромага Мортеуса.

У Ферраксі, падіння прийшло у формі мовчазного повстання мерців. Ферракс, що тримався на силі, на порядку, на владі, тепер був підкорений зсередини, зруйнований невидимою силою, що повстала з глибин міста, з підземних склепів, з покинутих кварталів, з могил забутих предків. Мерці, слуги Мортеуса, вийшли з тіней, з могил, з підземель, наповнюючи вулиці Ферраксу мовчазною процесією, невпинною ходою, символом неминучого кінця, знаком остаточної перемоги смерті над життям, хаосу над порядком, агонії над владою.