Ендрю Вебстер - Спалах, Ендрю Вебстер

Неподалік стояла пара, обом було до п’ятидесяти. З їхньої розмови Святослав зрозумів, що чоловік має їхати в інший бік, але спершу він хотів впевнитися, що жінка сяде у свій потяг, навіть якщо його власний приїде раніше.

Трохи далі молодий хлопець слухав щось у навушниках, з яких долинав глухий звук. Перукар відзначив, що це схоже не на музику, а радше гул. Кілька закоханих пар, зайнятих лише одне одним, обіймалися та перешіптувалися. Коли Святослав окинув їх поглядом, тривожна думка, знову прорвалася у свідомість, цього разу з ще більшою силою.

Раптом до нього підійшла бабуся з великими торбами, які здавалися більшими за неї саму. Вона зупинилася просто поруч і запитала:

– На Вокзальну сюди?

Святослав витратив кілька секунд, щоб сфокусуватися, перш ніж відповісти:

– Звісно, але вам доведеться зробити пересадку.

– Та те я знаю, – відмахнулася бабуся й поставила свої торби на землю. Вона почала робити те саме, що й інші – чекати потяг.

На табло з’явилося 02:26. Святослав кинув погляд, але жодних висновків не зробив. Тривожна думка досі блукала десь на краю свідомості. Тим часом пасажирів на платформі ставало все більше, здебільшого це була молодь.

На протилежному боці платформи раптом піднявся шум: потяг наближався. Легкий вітер огорнув станцію, і натовп пожвавішав. Чоловік, який раніше вирішив зачекати, щоб посадити жінку на її потяг, залишився на місці, дотримуючись обіцянки, навіть коли його власний потяг уже підходив.

Коли табло показало 03:41, потяг на протилежному боці вже пірнув у тунель. У цей момент Святослав несподівано відступив убік, зачепивши й ледь підштовхнувши бабусю.

В очах почало мерехтіти: зелене змінювалося на червоне, тьмяне ставало яскравим. «Знову спалах», – подумав він, не так налякано, як розгублено. Десь у глибині душі Святослав очікував на це щоразу – чи то для того, щоб спробувати реабілітуватися, чи щоб перевірити гіпотезу, до якої дійшов після тієї злощасної події, коли «ліфт-вбивця» забрав одразу сім життів. А може, й з обох причин одночасно.

Озирання довкола нічого не дало. Звісно, що він може без інформації? Шланг, бригада робітників, маяк, підйомник – потрібна хоча б якась деталь, щоб завадити нещастю. Та поки що, згідно з його гіпотезою, він знав лише приблизне місце трагедії. А все інше – згідно з тією ж гіпотезою – про те, з ким і як саме відбуватиметься біда, мав пояснити сон цієї ночі. Так він гадав.

Тим часом повіяв вітер, і в тунелі, звідки мав з’явитися потяг, заблимало світло. Воно висвітлювало колії, тунельні перегородки та вигнуті стіни. Люди навколо заворушилися, підходячи ближче до краю платформи. Той чоловік, якому було не по дорозі, обійняв жінку – це могла бути його дружина або сестра. Бабуся стискала свої чималі торби, а закохані пари, взявшись за руки, дивилися, як прибуває метро.

З тунелю з’явилося біло-синє обличчя потяга. Серце Святослава закалатало швидше, бо він відчув те саме, що і біля бізнес-центру «Парус». Справжні назви предметів почали вислизати з його пам’яті. Він дивився на потяг, але не міг згадати, як той називається, слово наче застрягло в голові, ніяк не знаходячи дорогу до язика.

Потяг зупинився, вагони розчинили двері, відкриваючи салон у рожево-жовтих тонах, які нагадали Святославу автомобіль «Daewoo Laganza» з подібним забарвленням оббивки. Люди навколо почали заходити всередину, поспішаючи зайняти місця. Натомість Святослав лишався нерухомим, ніби зачарований. Його штовхали з різних боків, просили поступитися дорогою, але він не міг зрушити з місця. Мозок перукаря завис, намагаючись зосередитися лише на одному – знайти в пам’яті слово для цієї багатовагонної штукенції. Але марно.

Раптом його погляд зачепився за хлопця в навушниках, той заходив до вагона. У голові спалахнули три літери: В, а, л... Вал? Це початок його імені. Можливо, Валік чи Валера? Але яка тепер різниця? Святослав навіть не міг згадати, як називається та діра, в яку ось-ось мала зникнути сталева штукенція.

Тим часом потяг зачинив двері, й залишивши на платформі Святослава разом із чоловіком, що проводжав жінку, розчинився в тунелі.

Табло показало 22:01 за київським часом, і Святослава наче відпустило. Чоловік, що залишався єдиною людиною з цього боку платформи, не враховуючи самого власника перукарні, з помітним подивом спостерігав за Святославом. Як виявилося, на чоловікові була мандаринова теніска, станція ж, після спалаху, майже не змінила своїх кольорових палітр.

Протягом тридцяти секунд Святослав намагався осмислити те, що щойно сталося. Коли друге табло показало 01:28, в його очах знов замерехтіло. Теніска чоловіка змінила колір, майже ставши салатовою, якою була до прозріння.

Святослав раптом спохопився:

– Я знаю! Це потяг! – вигукнув він. – Потяг, як та клітка!

Чоловік у мандариновій тенісці знизав плечима, буркнув щось на кшталт:

– От нарик, – і перейшов на інший бік платформи.

Святослав же продовжував міркувати вголос:

– Усе сходиться! Коли він наближався, усе спалахнуло, а коли поїхав – згасло!

Вимовляючи ці слова, він уже мчав до турнікетів.

У кабінці біля турнікетів сиділа статна жінка, яка, побачивши Святослава, що з усіх сил нісся в її бік із дивними вигуками, без вагань натиснула кнопку виклику поліції.

– Послухайте! Ви маєте зупинити потяг! – благав Святослав, наблизившись до кабінки. – Там буде біда, якщо нічого не зробити! Слухайте… – він схопив жінку за плечі.

Поліціант, що поспішав на виклик, побачивши цю сцену ще більше пришвидшився. За кілька секунд правоохоронець вже заламав Святославу руку за спиною.

– Може, ви заспокоїтеся, шановний? – суворо наказав поліцейський.

Святослав застиг на мить від несподіванки, потім зойкнув, але все ж із завзяттям продовжив:

– Так, так, але ви не розумієте! Якщо нічого не вдіяти, у тому потязі загинуть люди!