Ендрю Вебстер - Спалах, Ендрю Вебстер

***

Чи легко переконати когось у своїй правоті? Інколи це здається майже неможливим, у чому переконався Святослав. Поліцейський, що затримав його, завів до кімнати поліції, яка була на кожній станції метро. Представившись Дем’яном, він обшукав Святослава, перевірив його документи та передав особисті дані напарнику. Одразу ж відчувши запах алкоголю, поліцейський зробив висновок про вживання спиртного, і Святослав навіть не намагався це заперечувати. Лише після всіх процедур, мова пішла про потяг.

– То що там має статися? – запитав Дем’ян.

– Лихо, – випалив Святослав, нарешті діставшись до головного.

Він сидів на лавці біля невеликої камери для затриманих, яка, до слова, була порожньою. Дем’ян, його співрозмовник, розташувався на стільці за столом. У кімнаті більше нічого не було, якщо не враховувати іншого поліцейського, що сидів у дальньому кутку на табуреті й був зайнятий своїм планшетом.

– Яке саме лихо? – уточнив Дем’ян.

– Точно не знаю, але...

– Де? – перебив поліцейський.

– Що?

– Де саме це має статися?

– У потязі. У новому, синьо-білому. Він нещодавно проїхав цю станцію.

– І звідки ви це знаєте?

Святослав відкрив рота, але відповісти не зміг. Що він скаже? Що отримав знак від Всесвіту у вигляді спалаху чи прозріння?

– Ну? Я чекаю. Ви бачили щось підозріле?

– Так, саме так.

– І що саме ви бачили?

На це Святослав теж не мав відповіді. У відчаї він випалив:

– А ви можете просто перевірити той потяг? Подивитися, чи з ним усе гаразд?

Як тільки ці слова зірвалися з його вуст, він сам зрозумів, наскільки безглуздо це прозвучало. Святослав відчув себе ідіотом.

Після цієї репліки Дем’ян, здавалося, трохи розслабився, мовляв, усе ясно – просто якийсь навіжений.

– І чому ми маємо це робити? – запитав він, зі скептичною ноткою в голосі.

– Тому що він може бути несправним у деяких місцях, – відповів Святослав, знижуючи голос майже до шепоту.

Поліцейський трохи задумався, а потім озвався:

– Гаразд, зробимо інакше. Коли має статися трагедія?

– Це може бути або завтра, або за два дні, – нерішуче припустив Святослав.

– То, може, це ви щось зробили з потягом? Чи, приміром, ваші знайомі, рідні або друзі? А тепер вас почало сумління мучити?

– Ні, це точно не так, – заперечив Святослав, хитаючи головою.

– Ви в цьому впевнені?

– Так, цілком, – твердо відповів той.

Дем’ян примружив очі, вивчаючи Святослава:

– Ви, бува, нічого, крім пива, не вживали? Можливо, якісь наркотичні засоби?

Святослав рішуче заперечив. Тієї ж миті другий поліцейський підняв голову від планшета й оголосив:

– Знайшов. Цей добродій є в нашій базі. Колишній військовий, атовець. Майже два роки тому в нього була контузія. Окрім цього, нічого більше.

– Тоді все зрозуміло, – сказав Дем’ян, подивившись на Святослава з ноткою співчуття.

Він трохи задумався, а потім додав:

– Дякую тобі за те, що ти був на передовій, і за те, що попередив нас. Ми передамо інформацію персоналу, який обслуговує потяг, щоб ті сьогодні вночі ретельно перевірили вагони. А зараз ти вільний.

Дем’ян махнув рукою в бік дверей, показуючи, що розмова закінчена.

Святослав більше не сказав ані слова. Він розумів: поліцейські, схоже, віднесли його до категорії людей із розумовими відхиленнями. І це не дивно, адже після контузії трапляється, що частина мозку або зовсім не працює, або функціонує з певними збоями. Проте це його зовсім не хвилювало. Головне, щоб вони виконали свою обіцянку. Але саме в цьому Святослав відчував величезні сумніви.

Знову придбавши жетон, Святослав спустився на платформу. Чоловіка, який обізвав його наркоманом, уже не було, та це й не дивно — у поліцейській кімнаті він провів близько двадцяти п'яти хвилин, за цей час пасажири на станції встигли змінитися кілька разів.

Метро після двадцять другої ходило рідше, ніж удень. На табло було 22:29 — точний час, коли Святослав, втомлений і виснажений довгим днем, стояв біля місця, де мав зупинитися перший вагон. Він уже мріяв якнайшвидше дістатися додому.

Однак потяга все не було. Час на табло зник, залишилася лише крапка посередині. Раптом увімкнувся гучномовець, і голос диспетчера повідомив:

– На деякий час рух поїздів на синій гілці зупинено.

Спочатку Святослав навіть не зрозумів, що відбувається, а потім – синя гілка тож його. З розпачем він ударив себе долонею по коліну. Після великої кількості клієнтів він і так вдосталь настоявся й находився навколо крісла. Тепер, як завжди після тривалого робочого дня, почав боліти й поперек.

Минуло п’ять хвилин, і диспетчер знову озвався:

– Просимо вибачення, але рух поїздів на синій гілці сьогодні відновлено не буде. Повторюю, рух поїздів на синій гілці сьогодні відновлено не буде.

Святослава наче блискавкою вразило:

– Це той потяг!

Обернувшись, він побачив Дем’яна, який ішов у його напрямку разом із напарником. Святослав зрозумів, що правий.