Ендрю Вебстер - Спалах, Ендрю Вебстер

В клініці все пройшло швидко та без черг – за сплачені кошти це було очікувано. Проте Святославу довелося вислухати довгу промову лікаря, який, гортаючи результати обстеження, розповідав про можливі ризики для здоров’я, спадкові схильності та потенційні хвороби. Після МРТ результатів завжди багато: цілий зошит із переліком відхилень, патологій і хронічних станів.

Однак те, що хвилювало Святослава найбільше, виявилося в нормі. Обидві півкулі мозку та зір були повністю здоровими, що неабияк здивувало лікаря, особливо зважаючи на контузію, яку Святослав переніс раніше. Самого ж Святослава це анітрохи не здивувало.

Наступний тиждень минув для нього доволі спокійно, як для людини, що мала здатність бачити віщі сни. Дім – робота, робота – дім, рутина. Але Святослав не скаржився. Навпаки, поступово знаходив дедалі більше аргументів, аби переконати себе у власній невинуватості щодо трагедії в бізнес-центрі.

Інколи йому навіть хотілося, щоб поліція завітала до перукарні або додому, лише б почути від когось авторитетного: «Не зважайте, жодна людина, навіть знаючи те, що знали ви, не змогла б зупинити цю трагедію». Але що, як скажуть протилежне? Ні, це нереально. Він тут зовсім ні до чого. Святослав відчував потребу в подібних словах підтримки, хоча й розумів, що не наважиться просити їх.

Він замовчував усе, несучи на плечах тягар провини. І хоч у голові начебто знаходив логічні виправдання, тягар усе одно час від часу давав про себе знати. Можливо, не найгіршою ідеєю буде розповісти все Степанові, та ось кому точно не слід розповідати, так це Соні – тут у нього ніяких вагань не малося.

– Ти краще скажи мені, у вас із Сонею все гаразд? – якось запитав Степан, коли вони вирішили після роботи зайти до пабу випити пива. Подібні посиденьки траплялися рідко – раз на кілька місяців, адже й у перукарні за чашкою чаю вони могли поспілкуватися, очікуючи клієнтів.

– А чому питаєш?

– Та ти останнім часом якийсь хмурий, наче весь у своїх думках.

Святослав задумався. А чи не зізнатися в тому, що він вміє бачити сни? Хоча, можливо, уже й не вміє – перерва між першим і останнім видінням становила майже місяць.

– Усе нормально, тобі здалося, – відповів він, а подумки відзначив, як важко поділитися тим, що тебе справді мучить. І додав: – Може, час у відпустку? Скільки я вже її не мав?

– За моїми підрахунками, майже рік – десь одинадцять місяців, – відгукнувся Степан.

– Ну ось.

Піднявши келих, Степан кивнув:

– Погоджуюсь, одноманітність на нас впливає не гірше за фізичну втому. Тож, друже, починай підбирати курорт. Але тільки не Єгипет – там точно не відпочинеш.

Бовкнув про відпустку, Святослав особливо не думаючи, але зараз зрозумів, що це справді хороша ідея. Зміна обстановки, нові люди та декорації, можливо, змінять і його думки.

Вперше за останній тиждень Степан побачив посмішку на обличчі Святослава. Але тривала вона недовго. Святослава насторожило те, що напарник помітив у ньому зміни, тоді як Соня цього не зауважила. Можливо, вона знову розповідає все своїй матері, записуючи на телефон, а можливо, й справді нічого не помічає. У будь-якому разі, повернувшись додому, Святослав вирішив перевірити записи на домашньому пристрої.

– Як ти гадаєш, Степане, якщо людина знає, що має статися лихо, але не має можливості цьому зарадити, чи можна вважати її винною?

– Ну, ти й питання ставиш, Святославе. Напевно, що ні, – задумавшись на мить, відповів Степан. А тоді, обміркувавши щось, додав: – Ось ми з тобою знаємо, що той чи інший клієнт через пару років почне лисіти, але ж нічого з цим зробити не можемо. То хіба в цьому наша провина?

Посмішка знову з’явилася на обличчі Святослава. Його потішили дві речі: він розумів, до чого веде Васильович, і це піднімало настрій, а ще – принциповість Степана. Адже, незважаючи на існування безлічі способів боротьби з випадінням волосся, той вважав це марною тратою грошей. На його думку, хто має облисіти – облисіє, і ніякі препарати тут не допоможуть.

– Можливо, ти й маєш рацію, – задумливо промовив Святослав.

– Здається, ти вскочив у якусь халепу, – прищурившись, припустив Степан.

– Та ні, то просто перевантаження, як ти кажеш. Ось і лізе всяка дурня в голову.

Степан, допиваючи пиво, кивнув:

– Тоді завтрашній вихідний проведи за плануванням відпустки. Бо тобі, як я бачу, це вже конче необхідно. А мені доведеться нарешті зводити сімейство до зоопарку. Треті вихідні обіцяю, цього разу викрутитися не вийде.

На цьому розмова завершилася, і обидва вирішили, що пора розходитися по домівках. Хоча келих Святослава залишився майже наполовину повним, він навіть не доторкнувся до нього, залишивши так, як є. Цього дня він був без автомобіля, оскільки ще вчора вони зі Степаном домовилися зустрітися в пабі. Степан попрямував у бік трамвайної зупинки, а Святослав, як завжди, вирушив до метро. Найближче була станція «Поштова площа», тому він саме туди й попрямував, повільно прогулюючись вулицями міста, що сяяли у вечірніх вогнях.

Фунікулер уже не працював, а навколо Річкового вокзалу й уздовж набережної прогулювалися люди. Святослав пригадав, як півтора місяця тому вони з Сонею теж гуляли від мосту на Труханів острів до цього самого місця, завершивши вечір посиденьками в «McDonald's». Тоді вечір був значно прохолодніший, особливо біля води, але це їм не заважало.

Згадуючи той день і навіть їжу, яку вони тоді замовили, Святослав повільно спускався сходами під землю. Це було приємно – повернутися в думках до тих моментів. Однак разом із цим до нього прийшла тривожна думка: чи не було це востаннє, коли вони з Сонею переживали щось подібне? Нісенітниця, звісно. Але часом трапляється, що такі думки збуваються. Святослав із усіх сил намагався прогнати це відчуття якомога далі, проте воно вперто залишалося поруч.

На станції було ні надто людно, ні пусто – пасажирів вистачало, хоч і не товпилося. Святослав став на платформі там, де зазвичай зупинявся перший вагон, аби швидше пересісти на червону лінію. Табло показувало 21:53 – поточний час, і 01:06 – час відправлення попереднього потяга, який лише хвилину тому залишив станцію. Перукар прикинув, що наступний прибуде за чотири-п’ять хвилин.