Ентоні Дорр - Все те незриме світло

Він дозволяє їй покопирсатися в коробці з запобіжниками і в іншій — з перемикачами. Далі підводить її до книжкових полиць: оправи сотень книжок, пташина клітка, жуки в сірникових коробках, електрична пастка на мишей, скляне прес-пап’є, усередині якого, за його словами, поховано скорпіона, бляшанки з різноманітними роз’ємами, сотні інших речей, які їй не вдається впізнати.

Він один займає весь п’ятий поверх — окрім сходового майданчика — одну велику кімнату. Троє вікон на фасаді виходять на рю Воборель, ще троє на задній стороні — у провулок. У кімнаті — маленьке старезне ліжко з гладеньким і туго натягнутим покривалом. Охайний письмовий стіл, тахта.

— Оце й уся екскурсія, — каже він майже пошепки. Її двоюрідний дід здається добрим, допитливим і цілком сповна розуму. Непорушність — ось що він випромінює більше за все. Непорушність дерева. Непорушність миші, що причаїлася в темряві.

Мадам Манек приносить бутерброди. В Етьєна немає нічого авторства Жуля Верна, але є Дарвін, і він читає їй уривки з «Подорожі на “Біглі”», перекладаючи французькою з англійської на ходу: «…Кількість видів стрибучих павуків здається майже нескінченною…» Із приймачів лине музика, і це так чудово — дрімати на тахті, бути ситою і в теплі й відчувати, як слова піднімають її і відносять кудись у далечінь.

* * *

За шість кварталів від будинку, на телеграфній станції, батько Марі-Лор притискається лицем до вікна, щоб подивитися, як два німецькі мотоцикли з колясками ревучи проїжджають через порт Сен-Вінсент. По всьому місту віконниці зачинені, але тисячі очей зиркають у щілини. За мотоциклами плавно їдуть дві вантажівки, а за ними — чорний «Мерседес». Сонячне світло виблискує на прикрасах на даху та хромованій оздобі. Ця невелика процесія зупиняється на під’їзній дорозі перед укритими лишайником, високими стінами Шато де Сен-Мало. Літній, неприродньо засмаглий чоловік — мер (пояснює хтось) — чекає, тримаючи у великій, як у матроса, руці білу хусточку. Його рука ледь помітно труситься.

Німці — їх понад десяток — спішуються. Їхні чоботи вилискують на сонці, а однострої вирізняються охайністю. Двоє тримають гвоздики; один тягне за собою бігля з мотузкою на шиї. Декілька з роззявленими ротами вирячуються на фасад шато.

Низенький чоловік у польовому капітанському однострої підводиться із заднього сидіння «Мерседеса» і змітає з рукава невидиму пилинку. Він перекидається кількома словами з худим ад’ютантом, який перекладає мерові. Мер киває. Після цього коротун зникає у величезних дверях. За кілька хвилин ад’ютант прочиняє віконниці на горішніх вікнах і на хвилю окидає оком дахи, перш ніж розгорнути над цеглою багряний прапор і закріпити його на підвіконні.

Jungmänner

Будівля школи схожа на казковий зáмок: вісім чи дев’ять кам’яниць туляться до пагорба, дахи кольору іржі, вузькі вікна, шпилі та башточки, між черепицею пробиваються бур’янини. Через спортивні майданчики звивається гарненька річечка. У Цольферайні навіть у найяснішу годину найяснішого дня Вернер не дихав таким чистим, незапиленим повітрям.

Однорукий вихователь швидким злим голосом перераховує правила.

— Ось ваша парадна уніформа, ось — польова, а ось — уніформа для спортзалу. Шлейки мають бути перехрещені на спині, паралельні спереду. Рукави підкочені до ліктів. Кожен повинен носити із собою ніж у піхвах на правому боці ременя. Як захочете висловитися, піднімайте праву руку. Завжди шикуйтесь по десятеро. Ніяких книжок, ніяких сигарет, ніякої їжі, ніяких особистих речей, у ваших шафах не має бути нічого, крім уніформ, чобіт, ножа й крему для взуття. Ніяких розмов після відбою. Листи додому будуть надсилатися в середу. Ви позбудетеся своєї слабкості, свого боягузтва, своїх вагань. Ви станете як водоспад, як залп куль — мчатимете в одному напрямку, з однаковою швидкістю, заради однієї мети. Ви забудете про зручність і житимете самим обов’язком. Ви матимете країну за матір, а народ — за батька. Усі зрозуміли?

Хлопці кричать, що так. Їх тут чотириста, плюс тридцять викладачів і ще п’ятдесят осіб персоналу: вихователів і кухарів, єгерів та конюхів. Деяким кадетам лише по дев’ять років. Найстаршим — сімнадцять. Готичні обличчя, тонкі носи, гострі підборіддя. І в усіх — блакитні очі.

Вернер ділить крихітну кімнатку із сімома чотирнадцятирічними хлопцями. Койка над ним належить Фредеріку, високому й худому, мов тріска, зі шкірою кольору сметани. Фредерік теж новенький. Він із Берліна. Його батько працює помічником якогось посла. Коли Фредерік розмовляє, то підводить погляд, наче шукає щось у небі.

Вони з Вернером, вбрані в накрохмалені білі уніформи, вперше снідають за довгим дерев’яним столом у їдальні. Деякі хлопці говорять пошепки, деякі сидять самі, деякі глитають свої порції так, наче днями не бачили їжі. Через троє аркових вікон світанок сипле освячені золоті промені.

Фредерік перебирає в повітрі пальцями й питає:

— Тобі подобаються пташки?

— Звісно.

— Знаєш про сірих ворон?

Вернер хитає головою.

— Сірі ворони розумніші за більшість ссавців. Навіть за мавп. Я бачив, як вони клали горіхи, яких не могли розлущити, на дорогу й чекали, доки їх переїде авто, щоб дістати ядерце. Вернере, ми з тобою станемо добрими друзями, я в цьому впевнений.

Портрет фюрера дивиться зі стіни в кожному класі. Вони вчаться, сидячи на лавах без спинок, за дерев’яними столами, покарбованими нудьгою незчисленних хлопців, що були тут до них, — дворян, монахів, рекрутів, кадетів. У перший день Вернер проходить повз напіввідчинені двері науково-технічної лабораторії й зиркає в кімнату завбільшки з аптеку в Цольферайні з рядами новісіньких раковин уздовж стін і заскленими шафами, всередині яких чекають блискучі мірні склянки, градуйовані циліндри, ваги й жарівки. Фредерікові доводиться примушувати його звідти піти.

На другий день перед усіма виступає з презентацією зморшкуватий френолог.[30] У їдальні приглушують світло, гуде проектор, і на дальній стіні з’являється схема з безліччю кіл. Старий стоїть поряд з екраном проектора і кінчиком кия вказує на схеми.

— Білі кола означають чисту німецьку кров. Кола з чорним позначають пропорцію чужої крові. Зверніть увагу на групу два, номер п’ять, — він стукає по екрану києм, і по ньому йдуть брижі. — Шлюб між чистокровними німцями і євреями на одну чверть ще допустимий, бачите?

За півгодини Вернер і Фредерік читають Ґете на занятті з поезії. А потім вони намагнічують голки на польових заняттях. Завідувач гуртожитку зачитує розклад візантійської складності: у понеділки — механіка, історія, расові науки; у вівторки — мистецтво їзди верхи, спортивне орієнтування, воєнна історія. Кожного, навіть дев’ятирічних, навчать чистити, розбирати й користуватися маузером.

По обіді вони обв’язують себе патронними поясами й бігають. Біжать до кювета, біжать до прапора, біжать до верхівки схилу. Біжать, несучи товариша на спині, біжать, тримаючи гвинтівки над головою. Біжать, повзуть, пливуть. А тоді знову біжать.

Зоряні ночі, росяні ранки, тихі амбулаторії, вимушений аскетизм — Вернер ще ніколи