Ентоні Дорр - Все те незриме світло

на яке всі звертають погляди. Однак іншим разом згадує того опасистого хлопця зі вступного іспиту, згадує, як він бліднів, стоячи високо над танцювальною залою. Як він упав. Як ніхто й не поворухнувся, щоб йому допомогти.

Чому Юта не може за нього порадіти? Чому, навіть у такі моменти, коли він втікає від дійсності, якесь незрозуміле попередження має до нього промовляти з далеких закутків свідомості?

— Розкажи нам ще раз про ручні гранати! — просить Мартін Саксе.

— І про соколине полювання! — додає Зіґфрід Фішер.

Тричі він намагається щось пояснити Юті, й тричі Юта повертається спиною і йде геть. Година за годиною вона допомагає фрау Елені з молодшими дітьми, ходить на ринок чи знаходить інший привід бути корисною, бути зайнятою, бути не вдома.

— Вона не хоче слухати, — скаржиться Вернер фрау Елені.

— Усе одно не опускай рук.

Він і незчувся, коли до від’їзду залишається день. Вернер прокидається до світанку і заходить до Юти в дівчачу спальню. Вона спить, обхопивши руками голову, тіло закутане у вовняну ковдру, а подушка впала в діру між матрацом і стіною — навіть уві сні вона відкидає порядок. Над ліжком висять її фантазійні малюнки олівцем: село, де народилася фрау Елена, Париж із вихорами пташиних зграй над тисячею білих башт.

Він кличе її на ім’я.

Вона тугіше закутується в ковдру.

— Пройдешся зі мною?

На його здивування, вона підводиться. Вони виходять надвір, доки в будинку ще всі сплять. Він іде мовчки. Вони перелазять через один паркан, через другий. За Ютиними черевиками волочаться незав’язані шнурівки. Чортополох дряпає їм коліна. Досвітнє сонце яскравою крапкою світиться на горизонті.

Вони зупиняються на краю зрошувального каналу. В минулі зими Вернер мав звичку привозити її на возику саме на це місце, де вони дивилися, як люди на ковзанах ганяли замерзлим каналом — селяни в чоботах із прив’язаними ковзанами, і вкритими інеєм бородами, групами по п’ять чи шість, пліч-о-пліч, на дистанції у дванадцять чи п’ятнадцять кілометрів. Очі в ковзанярів були такі ж, як у коней, що пробігли не один кілометр. Вернера завжди захоплювало на них дивитися, відчувати збурений ними вітер, чути, як у такт стукають їхні ковзани, як цей звук стихає. Йому здавалося, що, якби могла, його душа відірвалася б від тіла й помчала з ними. Але щойно вони завертали за ріг і залишали після себе лише білі сліди від ковзанів на кризі, його захват минав, і він віз Юту назад у сиротинець, почуваючись ще самотнішим, покинутішим і замкнутішим у своєму житті, ніж раніше.

— Минулої зими тут не було ковзанярів, — зауважує він.

Його сестра вдивляється в канал. Її очі лавандової барви, волосся сплутане, неслухняне і, можливо, навіть світліше, ніж у нього. Schnee.

Вона відповідає:

— І цієї теж не буде.

Шахти простягаються в неї за спиною димливим чорним хребтом. Навіть звідси Вернерові чути віддалений машинний барабанний дріб: перша зміна спускається під землю, а нічна підіймається — усі ці хлопці зівтомленими очима й чорними від сажі обличчями виходять назустріч сонцю, — і на мить він відчуває щось велике й страшне десь зовсім близько.

— Я знаю, що ти злишся…

— Ти станеш такий, як Ганс і Геріберт.

— Не стану.

— Проведеш досить часу серед таких хлопців і станеш.

— Тож ти хочеш, щоб я залишився? Щоб пішов працювати в шахту?

Вони спостерігають за велосипедистом на дорозі вдалині. Юта ховає долоні під пахви.

— Ти знаєш, що я слухала на нашому радіо? Перш ніж ти його розбив?

— Тихше, Юто, будь ласка.

— Передачі з Парижа. Вони казали протилежне тому, що передає «Радіо Німеччини». Вони називали нас чудовиськами. Казали, що ми чинимо звірства. Ти знаєш, що означає звірства?

— Будь ласка, Юто.

— Невже це правильно, — веде далі Юта, — робити щось лише тому, що решта так роблять?

Сумніви. Вони прослизають, мов вугрі. Вернер їх відганяє. Юті ще немає й дванадцяти, вона ще дитина.

— Я писатиму тобі листи щотижня. Двічі на тиждень, якщо зможу. Ти не маєш показувати їх фрау Елені, якщо не хочеш.

Юта заплющує очі.

— Це не назавжди, Юто. Може, років на два. Половина хлопців не довчаються до випуску. Але, може, я чогось таки навчуся? Може, я вивчуся й стану справжнім інженером? Може, я зможу навчитися водити літак, як каже малий Зіґфрід. Не хитай головою, нам же завжди хотілося побувати в літаку, правда? Ми полетимо на захід, ти і я, і фрау Елену візьмемо, якщо вона захоче. Або поїдемо потягом. Їхатимемо через ліси, через villages de montagnes,[29] про які розповідала фрау Елена, коли ми були малі. А може, доїдемо аж до Парижа.

Розцвітає світанок. М’яко шелестить трава. Юта розплющує очі, але на нього не дивиться.

— Годі брехати, Вернере. Можеш розповідати казки собі, але мені не бреши.

За десять годин він уже в потязі.

Етьєн

За всі три дні, проведені в будинку, Марі-Лор не трапляється нагоди познайомитися зі своїм двоюрідним дідом. А тоді, на четвертий ранок, навпомацки йдучи в туалет, вона наступає на щось маленьке та тверде, нагинається і щось знаходить.

Воно закручене й гладеньке. Загострена спіраль із рельєфними вертикальними складками. Широкий овальний отвір.

— Черевоніг, — шепоче вона.

Попереду, за крок від першої мушлі, вона знаходить ще одну. А тоді третю й четверту. Доріжка з мушель огинає ванну кімнату й веде її на п’ятий поверх, до зачинених дверей, як вона вже знає, його кімнати, з-за яких долинає ладний шепіт кількох піаніно.

— Заходь, — каже голос.

Вона очікує на задуху, затхлий старечий сморід, але в кімнаті стоїть ледь чутний запах мила, книжок і сухих водоростей. Майже як у лабораторії доктора Жефара.

— Етьєне?

— Марі-Лор.

Його голос тихий і м’який, мов шовкова стрічка, яку тримають у шухляді й виймають лише зрідка, просто щоб провести по ній пальцями. Вона навмання простягає руку і відчуває дотик його холодної й кістлявої долоні. Він каже, що вже почувається краще.

— Мені шкода, що не міг познайомитися з тобою раніше.

Піаніно м’яко вторують одне одному; здається, їх грає з десяток водночас, так, наче звуки долинають із кожної сторони світу.

— Скільки в тебе приймачів, діду?

— Давай покажу, — він підводить її до полиці за руку. — Оцей — стереофонічний. Гетеродин. Я сам його зібрав.

Вона уявляє крихітного піаніста, вбраного у фрак, що грає всередині цього пристрою. Далі Етьєн кладе її долоні на велике корпусне радіо, а тоді на третє, не більше за тостер.

— Разом одинадцять приймачів, — розповідає він із хлопчачою гордістю в голосі. — Можу слухати перемовини кораблів у морі. Мадрид. Бразилію. Лондон. Одного разу чув Індію. Тут, на краєчку міста, та ще й