Олександр Юрійович Есаулов - Таємниця Великого Сканера, Олександр Юрійович Есаулов

Хтось у чорному плащі до п’ят ганявся за підступними реалітами, які ні про що інше і не помишляли, тільки б улаштувати законослухняним зараженим яку-небудь капость. Магнітний випромінювач головного героя, плечистого, високого, з величезним тупим підборіддям й олив’яними очима, стріляв постійно. Спочатку Сергійко дивився фільм із задоволенням, але незабаром одноманітна стрілянина набридла. Він знову перемкнув канал і натрапив на новини. Гарна жінка читала текст з аркуша:

— Великий Сканер, друг усіх дітей, сьогодні зустрівся з юними аматорами гаплика...

— Директор планети, геніальний математик, сьогодні відкрив з’їзд математиків планети. Доповідь була присвячена боротьбі позитивних і негативних значень чисел. Геніальну промову було сприйнято математиками з величезною наснагою...

— Його Дигітальна Величність, почесний рибалка й супермисливець, завтра візьме участь у відкритті змагань на приз Директора планети «Як спіймаю цю рибу»...

— Великий Сканер...

— Директор планети...

Сергійко підняв пульт дистанційного керування, щоб знову перемкнути канал, але раптом рука завмерла.

— Як повідомляє прес-служба Великого Сканера, його перший помічник Факс Копір, який постраждав під час випробувань нового літального апарата, успішно проходить курс лікування в особистій лікарні Директора планети. Трудящі всієї планети з нетерпінням чекають, коли ж відважний Факс Копір знову повернеться до виконання своїх надзвичайно складних обов’язків.

Сергійко потрусив головою, ніби сподіваючись, що від цього, такого простого руху, до нього повернеться пам’ять. Але пам’ять не повернулася. Він не пам’ятав себе першим помічником Директора планети. Він не міг згадати нічого зі свого минулого життя! Але раз говорять по телевізору, що він перший помічник, виходить, це правда! Перший помічник Директора планети! Оце так!

Він спробував підвестися. Ноги легко тремтіли, його хитнуло, і він схопився за спинку стільця.

«Т реба ходити, — подумав він, — треба рухатися. Рух — це життя».

Зробив крок, потім другий... За півгодини, зовсім виснажений, упав на ліжко. Він домігся свого: пройшов з одного кінця палати до іншого.

І з того дня Сергійко почав швидко видужувати. Головний лікар не міг натішитися пацієнтом. Такого бажання видужати він не зустрічав за всю свою практику. Двічі до Сергійка приходив Великий Сканер, лагідно усміхався, квапив з одужанням:

— Тебе дуже бракує нам! Дуже багато справ, любий Факсе Копіре! Мерщій видужуй!

Великий Сканер говорив, пальці його погладжували золотий медальйон, а очі залишалися холодними, як дві гострі крижинки.

Найкращий стимул до видужання — це коли знаєш, що комусь потрібен. За кілька днів Сергійка виписали з лікарні. Директор планети надіслав по нього величезну довгасту машину. Вимуштруваний водій шанобливо відчинив дверцята:

— Прошу вас, пане Копір!

Сергійко почав перейматися власною значущістю, не йшов, а прямував: не кваплячись, із гордовито піднятою головою.

«А що? — думав він. — Нехай знають! Перший помічник Директора планети... Не слабо...»

Великий Сканер прийняв Сергійка у величезному кабінеті, розпитав про здоров’я та сам відвів до його особистого кабінету. Кімната, у якій, як виявилося, Сергійко працював до аварії, була трішки менша за кабінет Директора планети, але все одно величезна. Кілька телефонних апаратів, новенький комп’ютер, чистий, без записів, нотатник. Сергійко спробував знайти хоч які-небудь сліди старого життя, того, що було до аварії, але це йому не вдалося.

— Комп’ютер замінили саме перед аварією, — пояснив йому Великий Сканер, — а щоденник зник під час катастрофи. Разом з портфелем.

— Ага... — пробурмотів Сергійко.

— А тепер, мій любий Факсе Копіре, вам необхідно взятися до головного. Треба довести до кінця справу з літальним апаратом. Можливо, ти не пам’ятаєш, але апарат розроблявся тобою в такій таємниці, що ніхто нічого про нього не знає. Не можна, щоб величезні кошти, вкладені в це диво техніки, пропали марно. Апарат доставлено до спеціального таємного полігону. Негайно вирушай туди. Твоє завдання: домогтися, щоб апарат літав!

Великий Сканер мрійливо заплющив очі. Ще б пак! Апарат, який може літати над землею. Та що там над землею — у міжзоряному просторі! А це вже шлях до завоювання Всесвіту! Під його владу потрапить безмежність!

— Ти навіть не уявляєш, наскільки це важливо, мій любий Факсе!

— Так, пане Директоре планети. Апарат літатиме! Я негайно їду на полігон!

* * *

— Агов, діду! На молоденьких потягло? Гляди, не розсипся на запчастині! — загоготіли охоронці.

Професор ще міцніше пригорнув Шанату, щоб та не впала: дівчина міцно заснула. Охоронці й далі стояли та спостерігали за дивною парочкою, регочучи та вправляючись у дотепності. На щастя, з бараку вийшла Флоппі Ді.

— Професоре? — здивовано вигукнула вона, коли побачила, що сивочолий учений тримає у міцних обіймах Шанату.

— Бери її з іншого боку, — пробурмотів Сидиром.

— Диви, який дід, — ще дужче зареготали охоронці, — однієї йому мало!

— Та спить вона, спить! — відповів на здивований погляд Флоппі професор. — Стоячи заснула! Нам тут тільки розмов з охоронцями бракувало!

Флоппі миттю осягнула всю небезпеку ситуації, підхопила Шанату з іншого боку, і вони вдвох із професором повели дівчину до бараку.

— Нагапличилась... — кинула Флоппі охоронцям. — Трохи перебрала...

— Агов, ти куди? — гукнув один з охоронців Сидирому, коли побачив, що той у супроводі двох дівчат рушив до жіночого бараку. Другий підняв автомат.

— Хіба вона сама цю дотягне? — професор кивнув на Флоппі.

Тут із дверей визирнула інформа, стурбована довгою відсутністю подруг. Усе зрозуміла з першого погляду, відсунула професора вбік, підхопила Шанату, й вони вдвох із Флоппі швидко затягли її в барак.

— А ти, старий пень, — з погрозою сказав один з охоронців, — будеш тинятися вечорами біля жіночих бараків — поплатишся життям! Диви, який спритний!

Професор полегшено відсапувався. Охоронці повільно рушили далі. Саме цієї миті Сидиром побачив, як бредуть здаля Рикпет із Васлою. Обоє від утоми ледь переступали ногами. Васла повісив автомат на шию, поклав на нього руки і, здавалося, теж спав на ходу. Рикпет мав не кращий вигляд. Оскільки йому руки покласти не було на що, вони просто висіли, мов мотузки. Професор здригнувся: тільки б не побачили охоронці! Цього ще бракувало! Якщо вдень, у товкотнечі натовпу, незграбність Васли, його несхожість на зараженого охоронця не так впадала у вічі, то зараз за кілометр було видно, що ніякий він не охоронець, а просто стомлений хлопчисько, який начепив на себе чужий одяг, і що одяг той на ньому висить, мов ганчірка на швабрі. Сидиром енергійно замахав рукою, щоб хлопці де-небудь сховалися, поки не підуть охоронці, але чи то брели вони з