Олександр Юрійович Есаулов - Таємниця Великого Сканера, Олександр Юрійович Есаулов

Добре, ти не гарячкуй. Постав себе на моє місце: з’являється парубійко й заявляє, що він прибулець з іншої планети. Ось ти сам одразу повірив би?

Тим часом Кадим намацав у кишені кілька монеток — здачу з крамниці, куди його вчора посилала мама. Він витяг монетки й висипав їх на стіл.

— Ось! У вас є такі гроші?

— Це що, шняки?

— Це копійки, наші гроші.

Флеш почав уважно розглядати блискучі металеві кружальця.

— Таких монет я й справді ніколи не бачив, але це ще не доказ. А ти можеш показати космічний корабель, на якому прилетів?

Кадим на мить замислився. Місця, де стояв човник, він нікому показувати не бажав, мало там що? і тут йому спала класна думка:

— Ось що! Бінокль маєш?

— Знайду, якщо треба.

— Знайди, я тобі дещо покажу.

За півгодини Флеш приніс стареньку підзорну трубу. Кадим покрутив її в руках: такі він бачив лише в старих кінофільмах. Труба була важка й розсувна.

— Коли смеркне, я тобі дещо покажу, — пообіцяв він Флешу.

— Як це — смеркне? — не зрозумів той.

— Ах, ну звісно... У вас же двоє сонць... Ну, сутінки у вас хоча б є? Між заходом Ба й сходом Ка? Зірки видно?

— Звичайно! Цілих півгодини! — гордо сказав Флеш. — Колись, як ще були книжки, я читав:

Люблю тебе, миттєвий спалах зірки!

Між сонцями вона майне звабливо,

Ніжна, мов сутінки вечірньої години,

І не одурить, хоч одразу й згине...

— Гарні вірші, — сказав Кадим, який досі читав лише ті, які вчили в школі. їх читати треба було за програмою, тому вони не дуже подобалися. Але ці звучали якось інакше. Може, тому, що були не обов’язковими для вивчення?

Флеш глянув на годинник.

— Хвилин за сорок настануть сутінки.

— Чудово! — сказав Кадим. — Тоді й подивимося.

— На що? — здивувався Флеш.

— На небо, — загадково пообіцяв Кадим, — ми дивитимемося на небо.

— Навіщо? — ще дужче здивувався Флеш.

— А тому... — сказав Кадим, — ти хотів подивитися на космічний корабель, на якому я прилетів? Ось ти його й побачиш!

Зненацька Флеша охопила нетерплячка. Ще б пак! Він ніколи в житті не бачив космічних кораблів! Реаліт ходив по кімнаті, щохвилини визираючи у вікно: чи не темніє? Чи не почалися вже сутінки? Але Ба вперто висіло на тому самому місці, ніяк не бажаючи ховатися за обрієм. Флеш хапав трубу й повертав її до неба, однак було ще надто світло і зірки залишалися невидимими. Від нетерпіння Флеш постукував ногою по підлозі, голосно сопів і без упину протирав скельця своєї труби, і без того стерильні, носовою хусткою. Нарешті почало нестерпно повільно темнішати, і якоїсь миті на небі кволо проклюнулися світлі крапочки зірок.

— Ось! Ось вони! — закричав Флеш. — З’явилися зірки!

Кадим почав уважно вдивлятися в небо. Хвилин за десять побачив світлу крапку планетольота, що жваво біг поміж зірок.

— Дивися, ондечки він! — схопив Флеша за плече й повернув обличчя до рухомої зірки. — Ген зірка біжить, бачиш?

Флеш схопив підзорну трубу й націлив її в небо. Звичайно, на такій відстані труба нічим не могла допомогти, він бачив у неї ту саму зірку, тільки ледь більшу. Флеш був трішки розчарований. Він очікував чогось незвичайного, дивовижного й величезного, а побачив тільки зірочку, що за кілька секунд пролетіла все небо й зникла за обрієм. Але все-таки це був доказ!

— Гаразд, — сказав Флеш, — вважай, що я тобі повірив. Далі що?

Кадим подумав. Так чи інакше, а комусь довіритися потрібно було.

І він розповів Флешу майже все, приховав тільки те, що інформа є принцесою Заекрання, і те, де він залишив свій космічний човник.

— І ось тепер мої друзі зникли, зв’язок з ними перервався, і я був змушений залишити планетоліт і спуститися сюди, щоб спробувати їм якось допомогти.

— І що ти маєш намір робити далі?

— Не знаю, — чесно зізнався Кадим.

— Та-а-ак.... — протяг Флеш. — Раз ти мені чесно все розповів, то і я тобі чесно все розповім. Я брав участь в Опорі. У нашій лабораторії, як і ще в декількох, про які я знаю тільки те, що вони існують, шукали Х-вірус, який перетворює нормальних глюків, реалітів, на заражених.

Але одного разу я прийшов, а лабораторії на місці не виявилося. Чому її перевели і не сказали нічого мені, можу тільки здогадуватися. Того дня за мною причепився шпигун. Отже, я міг виявитися під ковпаком. Якщо в поліції довідалися, що я причетний до боротьби, виходить, мені довіряти більше не можна. Де тепер лабораторія — теж не знаю. Так що я залишився сам. Чим я тобі можу допомогти? Живи в мене, скільки буде потрібно, а там побачимо.

Розділ 14

Після відходу високого гостя до палати негайно притягли телевізор. Сергійко жадібно почав дивитися всі програми підряд.

— Нічого собі, як мені пам’ять відбило, — дивувався він, — нічого не пам’ятаю! Зовсім нічого! Оце так гепнувся...

Передачі переривалися музикою. Довгоногі дівки стрибали на екрані, як очманілі, виспівуючи пісень. Сергійко намагався уважно прослухати хоча б одну й зрозуміти, про що ж дівки співають, але нічого не виходило.

— Нажуюся гаплика,

В небі хмарка он яка... —

співала одна з довгоногих красунь, а друга додавала:

— Хай собі летить вона...

Я на світі не одна!

— Умца... Умца... Умца-ца-ца... — хтось рівномірно брязкав на невідомому Сергієві музичному інструменті. — Т рах-бум... Т рах-бум... Трах-бум-бум... — вторив інструменту барабан.

Як не силкувався Сергійко знайти хоч якийсь зміст у цьому наборі слів, нічого не виходило, а «трах-бум» і «умца-ца-ца» важко було назвати музикою. Тоді він перемкнув телевізор на інший канал. Там саме йшла реклама.

«Кращим за супергаплик може бути тільки суперпупергаплик!»

«Ти ще не був у відпустці? Пожуй гаплика, й вона тобі не знадобиться! Цілковитий ульот!»

«Від м’яса старіються! Від хліба гладшають! Тільки гаплик дає абсолютний баланс здорової їжі!»

«Жуй! Жуй! Жуй!»

«Купуй! Купуй! Купуй!»

Реклама набридла Сергійкові ще швидше за дурнуваті пісеньки. На наступному каналі йшов фільм.