Ніклас Натт-о-Даг - 1795, Ніклас Натт-о-Даг

Булін підходить ближче до гостя, однак зупиняється зі скривленою міною, коли сморід стає нестерпним.

— Ні, ти не один із нас, Тюко. Бо лише на вигляд такий, як ми. У голові не вкладається, як такий кмітливий чоловік міг повірити, що зможе приховати цей факт від інших.

— Запевняю, що це не так.

Булін пирскає.

— Ти не бачив свого обличчя в розпал вакханалії. А я бачив, інші теж. Воно застигле, ніби від жаху, штани чемно спущені до колін, у застиглій руці розм’яклий член, і все це в той час, як інші розважаються. Ти боїшся близькості інших людей. Хіба справжній лібертен так вчинив би? Місто-між-мостами невелике, та і Швеція теж, газети приходять навіть із далекого Бартелемі. Ми чули, які несусвітні легенди ти сплітаєш про свої пригоди. Нам важко в них повірити після того, що ми бачили на власні очі. Ти поклоняєшся не тій самій Фреї або Венері, що й ми. Ні, у тебе інші мотиви. Даремно ти намагаєшся приховати їх акторською грою, сиплячи цитатами із книжок, які сам до кінця не розумієш. Звісно ж, наші інтереси перетинаються, але такому, як ти, ніхто довго не довірятиме.

Слова дзвенять у вухах Сетона, наче удари у скроні. Відповісти йому нічого, серце у грудях ледве стукає. Булін криво, майже співчутливо посміхається, а тоді шкутильгає до вікна, щоби впустити хоч трохи свіжого повітря від Солоного озера.

— От дідько, від тебе тхне гірше, ніж із канави, а вона цього місяця смердить нестерпно. Це ж треба було так занапастити себе…

Ансельм Булін змінює позу і зціплює зуби, наступивши на хвору ногу. Уже десять років він залишається секретарем Евменідів, і з радістю скористався би нагодою сформулювати суть цього товариства, якби не раптова втома. Підкралася старість — ця халепа, звісно ж, передбачувана, але така, що завжди здається далекою, ніби стосується лише інших. Запізно схаменувся. У юності Ансельм почувався безсмертним — і сміх і гріх. Зараз згадує про це зі зневагою, але інколи відчуття безсмертності йому таки бракує. Хай йому грець, із тією братією. Вічно якісь занудні урочисті ритуали, розбрат, змови, нескінченна політика — навіть у такому товаристві, де в учасників стільки спільного. Не стихають чвари про владу, гроші, пріоритети і ранги. Розпалюється ворожнеча між таборами, прибічники одних за ніч переходять на сторону інших. Ніж, який ще вчора стирчав у твоїй власній спині, радо встромляють у спину іншому, як естафету зради. Коли вибирають нового очільника ордену, інтриги перетворюються на загальну лихоманку; внутрішнє коло змушене вдаватись до погроз і підкупу, щоби забезпечити потрібний результат. Ще до кінця цього року мають відбутися нові вибори. Булін утомився, зазвичай він лише спостерігає за грою, призначеною для молодших членів. Настрій його стрімко міняється.

— Навіть якщо ти лише метелик з роду Limenitis, який перебрав на себе кольори неїстівних Danaus, серед Евменідів і досі є такі, хто із задоволенням згадує весілля в маєтку «Три троянди».

Булін насипає в долоню тютюну із черепахової табакерки, втягує ніздрями крихти і здушено чхає в лікоть.

— Якби не цей жебрацький вигляд, мені було би важче виставити тебе за двері.

Сетон наосліп мацає обома руками в темряві й нарешті ловить іскру світла:

— Можливо, я міг би запропонувати щось в обмін на прихильність братства? Ще одну виставу такого ґатунку?

Булін сякається у вишиту хустинку.

— Одним богам відомо, яка зараз нудьга, а через це й напруга. Страшенно бракує розваг. Але це має бути щось насправді неординарне. На сільському весіллі очікування були невеликі, а тут, у місті, потрібна витонченість. Ти, Тюко, трохи помізкуй і повідом мені, коли знатимеш, що і як.

У Сетона так сухо в горлянці, що зв’язки не спроможні видати ні звуку. Добряче відкашлявшись, він нарешті видушує із себе одне слово:

— Коли?

Булін якусь мить розглядає гостя, а Сетона мало не трусить від думки про задоволення, що подарувала йому доля.

— Коли до тебе з’явиться муза. Але не надто тягни.

Булін знову нанизує годинника на ланцюжок, повертає його до кишені камізельки, і вже ніби простягає руку, щоби показати на двері, однак зупиняється.

— До речі, Тюко. На секретері коло дверей знайдеш стос квитків. Он там, під левом. Візьми собі один, як виходитимеш. Мені подарували, а я вже застарий для такого. Може, саме вистава подарує тобі натхнення.

Сетон слухняно бере один квиток із купки, котру притримують передні лапи кам’яного лева. Булін вказує на двері. Додає:

— А борода тобі личить, Тюко.

Виходячи, Сетон пригадує розповідь юного панича Тре-­Русур під час довгої подорожі морем. Хлопець тоді поділився геть незрозумілим застереженням Самуеля Фальберга. І вже не вперше Сетона порівнюють з істотою, що маскується під якусь іншу. Утім, у Фальберга були на те інші причини.

Цікаво, яке із цих порівнянь ближче до правди.

3.

Ім’я на квитку знайоме Сетону з вуличних розмов: це молодий Ліндеґрен з Уппсали, автор багатьох фривольних застільних пісень, що з’явився нізвідки і здобув популярність п’єсою «Сліпий коханець». Нову виставу вже перевірили та затвердили, і в Драматичному театрі подейкують, що очікується ажіотаж. Квитки на прем’єру давно розкуплені і тепер їх перепродають удвічі дорожче. Сетон міг би непогано заробити на подарунку Буліна, але відкинув цю думку, він же не якийсь там гендляр. Колись Тюко часто відвідував такі прем’єри, і, здається, Булін кинув йому виклик. Не виключено, що старий і сам приплентається до театру, щоби перевірити, чи з’явився там Сетон.

Удень падав дощ, але після обіду небо розчистилося. Настає довгоочікуваний вечір, і Сетон долучається до натовпу, переходить мостом на Норрмальм і йде вздовж Стреммена попри Оперу. Ось і палац, що колись був названий Незрівнянним. Будівля і досі виправдовує це ім’я. Казкова споруда між парком Кунґстредґорден і водою витончена та елегантна — на противагу грубезній і непропорційній будівлі королівського замку архітектора Тессіна, що через надмірну довжину фасаду здається пласкою. Незрівнянний палац можна сміливо вважати пам’ятником десятиліттю: закладений приватним забудовником, він став державною власністю, коли у забудовника закінчилися гроші, і перетворився на арсенал під час російської війни короля Ґустава. А коли з палацу винесли останній бочонок із порохом й останнє ядро, він став притулком марнославства і хворобливої фантазії.

Як на останню п’ятницю травня незвично холодно. Сетону це на руку: глядачі приходять навбирані, багато хто по вуха замотаний зимовими шаликами. Він звично піднімається сходами, аж поки його не зупиняє чиясь рука:

— Ваш квиток!

Сетон тицяє наглядачеві в лівреї папірця, а той лише похитує головою і прицмокує язиком, так, наче його очікування справдилися.

— Ті, в кого стоячі місця, заходять останніми. Не пхайтеся перед поважнішими людьми.

Сетон навіть не встигає запротестувати, як його просять відступитися. Лише тоді у світлі, що падає з вікна, він уперше роздивляється, чого насправді вартий презент Буліна. Стояче місце в партері, де всілякий набрід штовхає­ться за кожен клаптик простору. Раніше Сетон нізащо би не погодився на щось гірше, ніж бельетаж чи ложа, та зараз уже пізно нарікати на власну нерозсудливість.

Знову холодно й вогко, хоча Тюко закутався в усе, що має.