Ніклас Натт-о-Даг - 1795, Ніклас Натт-о-Даг

Сетон оглядається через обидва плеча і вирушає.

2.

Поки він петляє вуличками міста, душу ятрять свіжі спогади про жалюгідні зимові тижні, проведені в темній орендованій комірчині. Плечі притиснуті до ледь теп­лих кахлів печі, а на грудях гусяча шкіра, очі засліплені кіптявою лойового каганця. Єдиний відвідувач — син господаря, що двічі на тиждень привозить повні сани дрів і залишає декілька нових томиків, наосліп вибраних із того, що вполював купець у помешканнях покійників. Їжа з корчми нижче поверхом — та сама ріденька юшка, котру щодня називають по-іншому. Винахідливість клопів не знає меж, хоча й так цілими днями робити нічого, крім як чавити їх загрубілими від цієї справи пальцями. Божевілля, приспане млосною тишею, що з кожним днем стає все нестерпнішою. Гаманець поступово спорожнів, хоча він витрачав лише на найважливіше, лише б не вмерти.

Сетон цурається перехожих. Вони здаються йому гидкими дітьми, що беззмістовно вештаються, не здатні до жодної розумної думки. Хто ще у змозі, насолоджується власним бренним тілом, а хто вже страждає, топить біль у бренвіні. Сетона лякає сила, із якою люди чіпляються за життя, яке нічого насправді не варте. Швець із розбитими кулаками, писар, що косо мружиться за подряпаними скельцями у кривій оправі, жевжик, що хизується купленим втридорога одягом, аби справити враження на інших, наймичка, ганебно зігнута у дві погибелі над своїм уже чималим пузом. Усі вони покірно обіймають свої місця, маленькі частинки цілого — занадто великого і складного для того, щоби їхній розум міг його збагнути. Їм так ніколи і не довідатися про справжній сенс життя…

Сетон спускається у бік вулиці Хеппсбрун. За її останніми будинками стогне хвиля і риплять причальні канати. У цій частині Стокгольма усі чужі мови перемішуються в суцільне нерозбірливе шумовиння.

Йому довго не відчиняють, хоча він постукав у правильні ворота. Той самий лакей, що прийняв його повідомлення, демонструє свою гордовиту пику десь через пів години. Одна брова злегка піднята, ніби дивуючись, що хтось готовий терпіти таке приниження, хоча з кожною хвилиною очікування різниця між паном і жебраком зростає.

— Пан готовий вас прийняти.

Коли Сетон робить крок до порога, служник незворушно стоїть перед ним із кам’яним обличчям.

— Не тут. Прошу обійти з іншого боку.

Сетон пробирається між будівлями до внутрішнього подвір’я. Шкіра черевиків набирається вологи від мокрих відходів, плечі та лікті чіпляються за грубі стіни щоразу, як Сетон намагається обійти найбільші калабані у цьому брудному рові, призначеному для золотарів і найнижчої челяді. Нарешті, спотикаючись, він вибирається на подвір’я, де у відчинених дверях чекає лакей. Добре й те, що не доведеться ще раз стукати.

Тюко запрошують на другий поверх, до пишного кабінету. Довкола виключно вишукані речі: письмовий стіл, накрита пледом клітка, де в неволі спочивають співочі пташки, комод, прикрашений примхливою інкрустацією, у шухлядах котрого, напевно, повно-повнісінько всіляких цікавинок, книжкові полиці, що аж угинаються під дбайливо розсортованими за розмірами томами — фоліанти внизу, а октави зверху. Вздовж однієї стіни розташувалася група із трьох шаф, на кожній із них по заскленому кубу з найрізноманітнішими метеликами, пришпиленими до вкритої оксамитом підставки.

Сетону не пропонують сісти, тож доводиться стояти перед господарем у кріслі, наче провинений школяр перед учителем.

Чоловік за письмовим столом худорлявий і лисий, щоки побиті шрамами від віспи. Вбраний лише в камізельку, рукави сорочки закочені по лікті, краватка не зав’язана. Чоловік змірює Сетона повним відрази поглядом — від дротяних пряжок на обувці і вкритого плямами і брудом плаща до кошлатої бороди і скуйовдженої перуки з овчини. Сетон навіть не намагався хоч якось прикрасити свою убогу зовнішність, бо заздалегідь знав, що це мало що змінить. Однак залишки честі змушують його тримати спину рівно.

До Сетона звертається гугнявий голос, чий власник навіть не приховує, що цей візит для нього — обуза.

— Тюко Сетон… До чого ж ти докотився! Я навіть гадки не мав, що твоя брудна нога знову ступить на мій поріг.

Сетон відкашлюється, щоби його краще було чути.

— Буліне, зі всіх членів ордену ти був для мене найближчим…

— Це твій найкращий комплімент? Не гай часу на підлабузництво і фамільярності.

Булін демонстративно дістає з кишені годинника, знімає його із золотого ланцюжка і кладе на стільницю між собою і гостем, від чого цокання механізму стає голоснішим.

— Даю тобі п’ять хвилин, ані секунди більше. Раджу відразу перейти до суті справи.

— Як тобі відомо, внаслідок несприятливих обставин я збанкрутував. Вина не моя, таке може статися із будь-ким. Ми обоє добре знаємо, що Евменіди не завжди схвалювали деякі мої вольності…

Булін голосно фиркає від такої недооцінки. Від Сетона тхне на всю кімнату, господар підносить до носа пляшечку з нюхальною сіллю.

— І все ж мені здавалося, що подарунок на честь примирення минулого літа був початком нового порозуміння.

Пальці Буліна вистукують по стільниці.

— Не забивай мені баки своїми клопотами, Тюко.

— У мене вкрали всі мої статки, зароблені величезними зусиллями. Ось-ось не залишиться ні гроша.

Булін скептично веде бровою.

— І що з того?

— Мене безпідставно переслідують двоє скажених псів. Маю підстави вважати, що вони просто перекладають на мене свою провину. Судячи з усього, їм дали добро в домі Індебету.

Булін міняє позу в кріслі й важко підводиться, опираю­чись на тростину зі слонової кістки. Тоді прибирає хвору ногу з м’якого пуфа, кульгаючи у самій панчосі перетинає кімнату, зупиняється, стоячи на одній нозі, перед заскленою шафою і починає з виглядом знавця роздивлятися застиглу феєрію кольорів і форм метеликових крил. Нареш­ті зітхає, тре обличчя, і питає:

— Тюко, невже ти справді не знаєш, чим так розлютив членів ордену?

Булін відступає, щоби звільнити місце для Сетона.

— От поглянь. У середині другого ряду згори поруч двійко метеликів.

— Вони однакові.

— Лише в очах профана. Дійсно, обидва вони належать до ряду Lepidoptera. Пітер Крамер привіз їх із Нового світу за рік до смерті. Кремер був першим, хто впорядкував метеликів за системою Ліннея, і коли ці метелики по черзі опинилися під скляним ковпаком ученого, він устиг констатувати, що вся подібність між ними обмежується лише зовнішністю. Той, що праворуч, перейняв барви свого сусіда, оскільки той, що ліворуч, гіркий на смак. Птахи це добре затямили, і коли бачать білі цятки на вогненно-жовтому тлі, стуляють дзьоби і відлітають шукати кращу здобич. Метелики праворуч дуже смачні, але завдяки такому вбранню їх ніхто не їсть.

— Чому ти такий впевнений?

— Це лише моя здогадка. Та в мене є беззаперечні докази.

— Які?

Булін посміхається і шкірить зуби, гострі та здорові, незважаючи на вік.

— Я спробував їх на смак, звісно ж… Ну, досить. Я не збираюся вчити тебе природознавству, і ця моя розповідь — алегорія.

Булін натужно обертається довкола хворої ноги і веде далі, не чекаючи наступних запитань:

— Справа не у твоїх витівках, бездумності чи неспроможності дотримуватися правил збереження таємниць. Господи, та якби це було підставою для чвар у нашій організації, на збори ніхто би не приходив.