Zhelizna - Обери мене, Zhelizna

— Про який день йде мова, Дан? 

— Це вже не важливо. Минуле позаду. Ти щаслива жінка у шлюбі, а я той, хто радітиме за тебе, попри ненависть до себе. 

— Ні! Важливо! — Венера різко розвертається до мене обличчям, а я машинально відступаю. — Я стільки часу мучила себе питаннями, що зараз заслуговую почути правду. 

— Яку правду? Що твій батько приніс мені світлини, на яких ти щаслива з іншим? Що я прилетів у клятий Манчестер, щоб все почути від тебе, але натомість побачив більше? Що саме тобі розповісти? 

А у відповідь тільки погляд повного нерозуміння… 

 — Т-ти… Дан, ти подумав, що я тобі зраджую? 

— Подумав, що ти мене жалієш. Ніяк не можеш сказати про власні почуття, що нарешті зустріла людину під пару собі. І тоді я вирішив позбавити тебе цього тягаря. 

Венера робить крок уперед, я ж знову відступаю. Не хочу відчувати її тепло. Не хочу вдихати до болю знайомий аромат. Я боюся… боюся, що не втримаюся. Що піддамся спокусі.

— Чому ти не дав мені можливість хоч слово сказати? 

— Бо боявся почути з твоїх вуст, що ти розлюбила. Боявся побачити у твоїх очах жалість. Тому пішов сам, розтрощивши свої почуття. 

Я стою, і кожен нерв у тілі напружений, коли чую, як у тиші лунає гучний схлип. Це ніби удар у груди. Венера більше не може стриматися. Її плач наповнює кімнату, і мені здається, що він відлунює в мені ще голосніше.

Роблю крок вперед, але ноги здаються важкими. Слів у голові мільйон, але вони всі змішалися в хаос. Всі ті моменти, коли я не зміг підтримати Венеру так, як вона того потребувала, тепер відображаються в її сльозах. Я відчуваю свою провину, свій біль, змішаний з її плачем, але знаю, що зараз не час для цього. Нам потрібно поставити крапки над "і", навіть якщо це вбиває обох.

— Між нами нічого не було. Нічого Дан, я тобі присягаюся всім, що маю. Присягаюся… Що б ти не побачив, це не правда. Присягаюся…

Голова наповнена думками, а серце стискається від того, що я починаю розуміти. Кожен схлип Венери б’є по мені сильніше, але не тому, що я злий чи ображений. Ні. Це тому, що до мене починає приходити жорстока правда: вона не зраджувала мені. Вона не робила нічого з того, у чому я її звинувачував.

Мої руки тремтять. Я сам зруйнував усе. Я зламав наші стосунки, повіривши у те, чого ніколи не було. Я дозволив ревнощам і страху взяти гору над здоровим глуздом. І тепер, стоячи тут, у цій кімнаті, де Венера плаче, я усвідомлюю весь жах свого вибору.

— Ти кохаєш його? 

— А яка тепер різниця? Ти міг це запитати тоді і я б сказала, що ні. Зараз же у цьому немає ніякого змісту. 

— Ти маєш рацію, немає. Ти одружена жінка. 

Я дивлюсь на Венеру, і більше не бачу жодної провини на її обличчі. Тільки біль. Біль, який я заподіяв їй власними руками. Мені хотілося вірити в щось інше, щоб виправдати свої вчинки, але тепер… тепер я не можу втекти від правди.