Zhelizna - Обери мене, Zhelizna

Розділ 12.2 Венера/Дан

Забігаю у вбиральню, майже захлинаючись від своїх емоцій. Серце шалено б'ється в грудях, ніби намагається вирватися назовні. Я опираюся руками на холодну раковину і низько схиляю голову. Моя шкіра гаряча, внутрішній вогонь розпалюється все більше, і з кожним ударом серця я відчуваю, як він поглинає мене.

Я намагалася сидіти спокійно за столом зі своєю сім’єю, прикидаючись, що все добре, що я вільна від минулого. Але кожен раз, коли я ловила його погляд, цей спокій руйнувався. Його очі пронизували мене, викидаючи назовні все, що я намагалася поховати. Той біль, ту любов, той невимовний жаль. Я думала, що зможу витримати це, але кожен його погляд робив це все більш нестерпним.

Я намагалась втекти, сховатися у цій тісній кімнаті, відгородитися від спогадів, від цього пекла всередині. Але навіть тут мої думки плутаються, а тіло не слухається. Я не можу опанувати себе, не можу заспокоїти цей хаос. У дзеркалі відображається моє обличчя, наповнене тривогою та болем. Але зараз це неважливо — нічого не допоможе приховати те, що я відчуваю.

І тут я чую, як за спиною відчиняються двері. Цей звук відлунює у моїй голові, наповнюючи мене новою хвилею тривоги. Я не хочу обертатися, не хочу знати, хто це, але в глибині душі вже розумію. 

Він. 

Це Дан.

Не можу змусити себе підняти голову, не можу зустріти його погляд. Мої руки тремтять на раковині, а повітря ніби стає густішим, важчим. Дан робить кілька кроків, і я чую його дихання. Воно таке знайоме, що кожна клітина мого тіла реагує, збуджуючи старі, поховані емоції.

Чому він прийшов сюди? Чому зараз, коли я ледве тримаюсь? Його присутність робить усе ще гіршим, змушує мене відчувати, як давня рана знову розкривається. Я не можу зупинити ці емоції, вони накочують хвилями, і я відчуваю, як губи починають тремтіти. Мені треба щось сказати, але слова застряють у горлі.

Він стоїть позаду, і я знаю, що ще мить — і наші погляди зустрінуться. Але чи зможу я витримати це?

— Це жіноча вбиральня. Вийди! — тремтячим голосом прошу. 

— Давно не бачилися, Венеро. Ти все так прекрасно виглядаєш, як і тоді…

— Тоді, коли ти мене покинув? — перебиваю, підіймаючи голову. Тепер наші погляди зустрічаються, але від цього мені не стає краще. 

Я стою, тримаючись за раковину, і відчуваю, як образа підіймається всередині мене, наче хвиля, що ось-ось захлисне. У повітрі зависла його присутність, вона тисне, змушує мене згадувати все, що я намагалася поховати так глибоко всередині. Ця зустріч, цей момент — я не була до цього готова.

Його кроки обережні, і це тільки більше розпалює мою злість. Дан завжди знав, як поводитися, щоб не порушити гармонію, завжди був обережним, але зараз це не має значення. Все, що було між нами, розбите на уламки, які досі колють моє серце.

Я не обертаюся, просто стою, вдихаючи глибоко, намагаючись зібратись. Але його мовчання — ця тиша, яку я вже не витримую. У ній занадто багато сказаного, занадто багато того, що залишилось недомовленим. Образа стискає мене зсередини, робить моє тіло важким, дихання коротким. Як він міг так просто зникнути тоді, коли я найбільше його потребувала? Як міг залишити мене в такій самоті, з цим нескінченним питанням "чому"?

І зараз Дан стоїть тут. Поруч. Після всього, що сталося.

— Чому? За що ти так зі мною вчинив?

Моя злість наростає. Я хочу обернутися, подивитися йому в очі й сказати все, що накопичилося за ці місяці. Як він залишив мене, як розірвав усе, що у нас було. Як змусив мене почуватися непотрібною, розбитою. Я хочу викричати йому, що його відсутність знищила мене.

Але замість цього я лише стискаю пальці сильніше, ніби раковина може допомогти мені втриматися від вибуху. Тиша затягується, і вона нестерпна. Я чую його дихання, відчуваю його присутність, але замість полегшення — лише біль і образа, що роздирають мене зсередини.

***

Спогади накочують на мене хвилею. Її сміх, її усмішка, наші дні разом. Я бачу все це перед очима, ніби це було вчора. І водночас бачу, як усе це зруйнувалося, як усе розлетілося на уламки, які я намагався зібрати, але так і не зміг. Мої почуття, які я намагався поховати, знову вириваються назовні. Горить не тільки моя свідомість — усе тіло відчуває цей вогонь, цей біль минулого.

Я не можу забути той момент, коли все змінилося, коли ми обидва пішли своїми шляхами. Але тепер, стоячи тут, бачу Венеру перед собою — вона така вразлива, така знайома. Мені хочеться крикнути, зняти цей тягар з її плечей, пояснити, що я тут не випадково, що її біль резонує з моїм. Але я мовчу. Бо знаю, що мої слова не зможуть виправити те, що було.

Чим більше я стою тут, тим сильніше відчуваю, як спогади проникають у мене, наповнюючи мене гіркотою і жалем. Я втратив її колись, і тепер змушений стояти позаду, спостерігати за її болем, і нічого не можу зробити.

Мої кулаки стискаються ще сильніше, а серце б'ється в такт старим емоціям, які я вже давно намагався забути.

— Я хотів, щоб ти була щасливою.

— І тому мене покинув? Тому не пояснивши причину, просто пішов, надіславши коротке смс? — ми дивимося один одному у вічі крізь дзеркало, не ворушачись. 

— У день, коли я хотів з тобою поговорити, ти сіла переді мною в автомобіль уже свого чоловіка. І тоді я зрозумів, що пора тебе відпустити. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍