Марія Кореллі - Спокута сатани

цілком байдужий до результатів гри й анітрохи не дбав, чи буду у виграші чи в програші. Лючіо не приєднався до нас, але сидів неподалік, спокійно спостерігаючи і, як мені здавалося, стежачи за мною більше, ніж за рештою гравців. Завдяки щасливій випадковості мені щастило, і я повсякчас вигравав. І чим більше я вигравав, тим більшим ставало моє збудження, аж раптом настрій мій змінився, і мене охопило дивне бажання програти. Я думаю, це був кращий поштовх моєї натури, що спонукав мене бажати власного програшу заради молодого віконта, який здавався буквально збожеволілим після моїх наскрізних виграшів, але відчайдушно грав далі. Його обличчя видовжилось і змарніло, його очі гарячково блищали. Решта гравців, які теж переживали нещасливу смугу, вочевидь, спокійніше на це реагували − а можливо, вони просто майстерніше приховували свої почуття. Як би не було, але я щиро прагнув, щоб моє диявольське щастя перейшло на бік молодого Лінтона. Але моє прагнення було марним: знов і знов я забирав усі куші, аж доки насамкінець гравці не підвелись, і віконт Лінтон разом із ними.

− Дощенту програвся! − сказав він із силуваним гучним сміхом. − Ви маєте завтра дати мені реванш, містере Темпест!

Я вклонився.

− Залюбки!

Він покликав слугу та звелів принести собі коньяку з содовою водою, а мене тим часом оточили всі інші, палко наполягаючи, щоб наступного вечора я неодмінно повернувся до клубу та дав їм змогу відіграти те, що вони сьогодні втратили. Я негайно погодився, і в розпалі розмови Лючіо раптом звернувся до молодого Лінтона:

− Чи не хочете заграти зі мною? Я закладаю банк ось цим. − І він поклав на стіл два згорнені банкові білети по п'ятсот фунтів кожен.

Якусь мить усі мовчали.

Віконт жадібно пив коньяк із содовою; через вінця високого келиха він зирнув на білети жадібними, налитими кров'ю очима, потім байдужно знизав плечима.

− Я нічого не можу поставити, я вже сказав, що дощенту про грався, не можу більше грати.

− Сідайте, сідайте, Лінтоне! − наполягав якийсь пан, що стояв позаду від віконта. − Позичте в мене та грайте.

− Дякую, − відмовився той, зашарівшись, − я вже й так забагато винен вам. У кожному разі, це дуже мило з вашого боку. Ви продовжуйте, панове, а я подивлюсь.

− Дозвольте мені вмовити вас, віконте, − промовив Лючіо, дивлячись на нього зі своєю загадковою усмішкою, − тільки для задоволення! Якщо ви не можете поставити грошей, поставте яку-небудь дрібничку, щось номінальне, лише для того, щоб подивитись, чи повернеться до вас щастя. − І він витяг марку. − Ця марка часто позначає п'ятдесят фунтів; нехай цього разу вона позначає щось вартісніше за гроші − вашу душу, наприклад!

Рознісся вибух реготу. Лючіо сміявся разом з усіма.

− Я сподіваюся, що ми всі досить обізнані в новочасних науках, щоб не визнавати існування такої речі, як душа, − вів далі він, − то му, запропонувавши таку ставку, я насправді запропонував менше, ніж волосина з вашої голови, бо волосина є щось, а душа є ніщо! Хочете ризикнути цією неіснуючою величиною і спробувати ви грати тисячу фунтів?

Віконт випив коньяк до останньої краплі й повернувся до присутніх. Очі його горіли насмішкувато й виклично.

− Гаразд! − вигукнув він.

Товариство посідало. Гра була короткою та майже безжиттєвою у своїй поквапливій ажитації. Досить було шести-семи хвилин, щоб Лючіо встав переможцем. Він посміхнувся, вказуючи на марку, яка позначала останню ставку віконта Лінтона.

− Я виграв! − сказав спокійно князь. − Однак ви мені нічого не винні, любий віконте, оскільки чим ви ризикували? Нічим! Ми грали просто для задоволення. Якби душа існувала, то я, звичайно, зажадав би вашої; хоча, між іншим, уявлення не маю, що б я з нею робив! − І він засміявся. − Що за дурниці, чи не так? Ми повинні бути вдячні долі, що живемо в передові дні, коли дурні забобони поступилися місцем прогресуй чистому розумові! Добраніч! Завтра ми, Темпест і я, дамо вам абсолютний реванш; безумовно, фортуна повернеться до вас, і ви неодмінно виграєте! Ще раз добраніч!

Він простяг руку; зворушлива ніжність світилась у його темних очах; у його манерах проглядалася якась дивовижна лагідність. Щось − я не міг визначити, що саме, − тримало всіх нас ніби в хвилинному зачаруванні. Картярі з інших столів почули про ексцентричну ставку й тепер здалеку дивились на нас із цікавістю. Утім, віконт Лінтон зовні поводився надміру весело; він палко потиснув простягнену руку Лючіо.

− Ви надзвичайно добра людина, − сказав він, промовляючи слова трохи сквапливо. − І запевняю вас серйозно, що якби я мав душу, я залюбки тієї ж миті віддав би її за тисячу фунтів. Душа мені не потрібна, а тисяча фунтів вельми б знадобилась. Утім, я переконаний, що виграю завтра!

− І я в цьому переконаний, − лагідно промовив Лючіо. − Мій приятель Джеффрі Темпест зовсім не суворий кредитор − він може почекати. Але що стосується програної душі, − він зробив паузу, пильно дивлячись в очі юнака, − то я, звичайно, не можу чекати!

Віконт невиразно всміхнувся на цей жарт і майже відразу залишив клуб.

Щойно двері за ним зачинились, багато хто з картярів обмінявся промовистими поглядами й кивками.

− Банкрут! − сказав хтось упівголоса.

− Його картярські борги перевищують суму, яку він у змозі сплатити, − додав інший, − і я чув, що він втратив п'ятдесят тисяч на верхогонах.

Ці зауваження було зроблено так байдужно, неначе йшлося про погоду. Кожен картяр був до самих кісток самолюбним, і поки я спостерігав їхні черстві обличчя, моїм тілом перебіг дрож шляхетного обурення − обурення, змішаного з соромом. Я не був іще зовсім бездушним і позбавленим милосердя, хоча тепер, коли озираюсь на ті дні, які тепер видаються мені схожими скоріш на дивне видіння, ніж на дійсність, я усвідомлюю, що з кожною прожитою годиною ставав дедалі брутальнішим егоїстом. Однак тоді я був іще настільки далекий від очевидної підлоти, що подумки вирішив того самого вечора написати віконтові Лінтону, що відмовляюсь від його боргу. Коли ця думка пронеслася в моїй голові, я мимохіть позирнув на Лючіо й зустрів його пильний допитливий погляд. Він усміхнувся й дав мені знак іти за ним.

За кілька хвилин ми вийшли з клубу й опинились на зимному нічному повітрі, просто неба, в якому виблискували крижані зірки. Мій товариш поклав руку