Джонатан Страуд - Порожня могила, Джонатан Страуд

що його справи процвітають. Проте зараз, у сутінках, цьому важко було повірити. Сам театр «Палас» виявився громіздкою будівлею, спорудженою скраю великого пустища. Колись ця будівля, напевно, справляла враження — з колонами в стилі римського храму й ліпленими скульптурними сценами з відомих трагедій та комедій. Одначе зараз бетонні колони потріскались, а половина скульптур порозсипалась. Головний вхід було забито дошками, а відчинені бічні двері виходили на ярмарковий майдан з вицвілими полотняними ятками. Майдан було обнесено саморобною залізною огорожею, в якій заплутались, наче спіймані метелики, обгортки від горішків та льодяників. У повітрі лунала якась пронизлива сумна мелодія — сигнал, що ярмарок зачиняється. Кілька останніх сумних відвідувачів уже прямували до іржавих воріт, тримаючи перед собою палички з цукровою ватою.

А за ворітьми вже стояв Локвуд, ще й не сам-один, а з Квілом Кіпсом.

— Чи не диво? — мовив Кіпс, коли ми підійшли ближче. — Навіть у таборі для полонених веселіше, ніж на цьому ярмарку!

— Я й не знала, що ти теж приєднаєшся до нас, Квіле, — зауважила я.

— Я й сам цього не знав. Просто випадково натрапив у Маллета на Локвуда. Він сказав, що вам може знадобитись помічник. У мене сьогодні термінової роботи немає, тож я...

— Зрозуміло, — усміхнулась я.

Доля не надто пестила Кіпса. Через те, що він дуже часто допомагав нам, давні колеги з агенції «Фіттес» його зневажали. Ця обставина у поєднанні з уродженою меланхолійною вдачею означала, що в Кіпсовій душі затаїлась образа, вона лежала там, наче тоненький шар шоколадного крему в Джорджевих улюблених малинових кексах. До того ж Кіпсові вже перевалило за двадцять, і він утратив свій Талант. Попри те, що ми подарували йому окуляри, крізь які було видно привидів (ці окуляри роздобув Джордж під час одного з наших минулих розслідувань), він украй тяжко переживав цю втрату. Увесь цей сумний досвід пом’якшив Кіпсову вдачу, зробив її лагіднішою. Беручи до уваги, що ця вдача навіть тепер залишалась такою ж колючою, як сплетені із залізного дроту труси, ви можете уявити, як Кіпс дошкуляв нам за своїх молодших літ.

— Нам дуже пощастило, що Квіл цього вечора вільний, — мовив Локвуд. — З ним буде набагато веселіше.

Як і завжди, перед початком роботи Локвуд був у найкращому гуморі. Азарт полювання вже тяг його вперед, до заповітної мети. Куди пропав той тихий, замислений хлопчина, з яким я минулого вечора була на кладовищі? Зараз він просто-таки випромінював завзяття й нетерплячку:

— Ходімо мерщій до театру! Попросімо когось показати нам, що там і як!

Проминувши барвисті ятки й каруселі, ми підійшли до будівлі театру, цегляні стіни якого було щільно обліплено афішками й листівками, що запрошували відвідати «Кімнату чудес Тафнела», «Магічну виставу Тафнела для дітей і дорослих» та інші такі розваги. Бічні двері було ще відчинено, проте саме зараз якась дівчина в уніформі служниці, з кислою гримасою на обличчі, замикала їх на залізні засувки й ланцюги.

— Сьогодні театр уже зачинено, — мовила дівчина, побачивши нас. — Якщо хочете, можете придбати квитки на завтра.

— Нас не цікавить вистава, — відповів їй Локвуд. — Де ми можемо побачити Луї Тафнела?

Він подарував служниці свою найчарівнішу усмішку — ту саму, що розтоплює чужі серця, як окріп бурульки. Проте дівчину це анітрохи не зворушило.

— Він нагорі, на сцені, — неприязно відповіла вона, не відпускаючи засувки. — Ви завітали вкрай невчасно...

— Я розумію, що пан Тафнел дуже заклопотаний. Але він чекає нас.

— Я не про це. Просто зараз невдала для візиту пора. Вона вже скоро почне тинятись коридорами...

— Ви про Нещадну Красуню? — перепитала я. — А ви самі бачили її?

Дівчина здригнулась і перелякано озирнулась. Перш ніж вона встигла щось відповісти, з темряви долинув знайомий голос, а далі з’явився й сам пан Тафнел у картатій сорочці з засуканими рукавами й розстебнутому жилеті.

— Заходьте, заходьте! — його обличчя розчервонілося ще дужче, ніж минулого разу, а сиве волосся рясніло краплинами поту. Він кволо, нещиро всміхнувся нам. — А я ось допомагаю робітникам монтувати сцену. Після того, як ми втратили Сіда й Чарлі, нам бракує робочих рук... Ну-бо, Трейсі, ворушися! Не стовбич на дверях! Пропусти їх!

Ми зайшли до холодного незатишного фойє, де смерділо кукурудзою, тютюновим димом та пліснявою. Тут містились каса й прилавок із шоколадками та бляшанками газованої води. Дівчина, що впустила нас, зблизька виявилась худорлявою, блідою, рудуватою, десь на рік старшою за мене. Поводилась вона вкрай сором’язливо. Я спробувала зазирнути їй в очі, проте Трейсі навіть не поглянула в мій бік, а за кілька хвилин узагалі кудись зникла, залишивши вхідні двері відчиненими.

Пан Тафнел тим часом вітався з Локвудом, тиснучи йому руку:

— Дуже радий, що ви завітали! Ходімо, я покажу вам сцену. Ми саме готуємо її до завтрашньої вистави.

Він повів нас широким, напівтемним коридором з низькою стелею й накатаними золотистою фарбою візерунками на стінах. Обабіч нього розходились менші коридори: один з них, перед яким на стіні виднів напис «Кімната чудес Тафнела», було перегороджено потертою, так само золотистою линвою.

— Як ся має бідолаха Чарлі Вад? — запитала дорогою Голлі.

— Поки що живий, — відповів пан Тафнел. — Проте боюся, що довго він не протягне. Я замкнув його в своєму вагончику на ярмарку. Сьогодні він своїм вереском зірвав виступ клоуна Коко для малюків — отам, у великому балагані. Довелось повернути глядачам гроші за квитки... — власник театру скрушно зітхнув. — До речі, мені треба буде провідати Чарлі. Сподіваюсь, я не повинен залишатись тут на ніч? Ні, я не боюсь, просто не хочу вам заважати...

Сказавши це, він відчинив перед нами масивні двері, оббиті темно-червоним оксамитом, і ми опинились у залі для глядачів.

***

Зазвичай співробітники агенції «Локвуд і К°» нечасто ходять по театрах. За найближче наше знайомство з театром можна вважати той випадок, коли минулого літа ми загнали один упертий Спектр до провулка біля лондонського «Палладіуму» й там рознесли його на атоми за допомогою каністри з магнієм. Як мені відомо, на стіні цього театру ще й досі видно сажову пляму, а всередині її — силует випадкового перехожого в капелюсі. Тісніше з високим мистецтвом ми ніколи не стикались, і тому я була зовсім не готова до того, що ми побачили в залі для глядачів.

Ця зала не мала нічого