Джонатан Страуд - Порожня могила, Джонатан Страуд

спільного з похмурим зовнішнім виглядом театру «Палас». То була справжня печера зі скарбами, що мерехтіли в променях світла. Ми стояли між рядами м’яких оксамитових крісел, у затінку високого балкона, а над нашими головами сяяли електричні свічки, прикріплені до його вигнутих стінок. За стінками балкона теж видніли ряди крісел, що поволі зникали вгорі. Зліва й справа, ближче до сцени, в сяйві позолочених свічників можна було розгледіти ложі, що виступали над партером. Спереду, над центральним проходом, височіла сцена, залита сліпучо-білим світлом прожекторів і обрамлена з боків пурпуровими завісами лаштунків. На сцені працювало кілька молодиків — вони підмітали дошки сцени, пересували з місця на місце яскраво розфарбовані помости й кошики. Робили вони це мовчки, було чути лише їхнє важке дихання. Акустика в залі була чудова, навіть пошепки вимовлене слово відлунювало аж до найдальших закутків.

Тафнел повів нас проходом, і ми затупотіли своїми робочими черевиками по дерев’яній підлозі. Згори, з-під зануреної в морок стелі, над сценою звисали довгі линви: деякі з них закінчувались трапеціями, інші були прив’язані до кілець, укріплених на передній стінці балкона. Я уявила ці линви в русі, з гімнастами в польоті, й мені аж долоні спітніли зі страху. Важко було подумки відтворити справжній розмір цієї зали, цього височенного балкона, цієї стелі, що губилась у серпанку теплого золотистого світла...

Ми піднялись на сцену крутими бічними сходами і вийшли під сліпуче світло прожекторів.

— Ось тут, пане Локвуде, — сказав Тафнел. — Саме тут Нещадну Красуню спіткав кінець, — він махнув рукою хлопцям, які негайно зупинили роботу й вирячились на нього. — На сьогодні досить, ходіть уже додому. Тільки не баріться, бо... ну, ви й самі знаєте чому.

Робітники хутко пішли, а ми звалили своє знаряддя просто посередині сцени. Вздовж її країв вишикувались дерев’яні кубики найрізноманітнішого кольору й величини, з кришками й невеличкими дверцятами. Ззаду було розстелено широченну синю мату, заввишки мені аж до колін. Решта сцени, розмічена смужками клейкої стрічки й за кілька десятиліть протерта ногами артистів, залишалась порожньою.

Локвуд озирався довкола, примруживши очі. Я знала, що зараз він увімкнув свій Зір і вишукує Смертні Вогні та інші потойбічні прикмети.

— Навіщо тут ця мата? — запитав він нарешті. — І ці коробки? Теж для вистави?

— Саме так,—кивнув Тафнел. — Ми розпочинаємо з повітряних гімнастів на трапеції. А коробки підготовлені для фокусів, усередині в них реквізит: усілякі голуби в клітках, металеві обручі та інші дрібнички. Там багато потаємних відділень, їх придумала й створила наша помічниця режисера. Дуже здібна дівчина. Тільки вам, напевно, спочатку хочеться побачити місце, де помер Сід. Це тут, ліворуч, за лаштунками.

— Дякую, — відповів Локвуд. — Звідси ми й почнемо.

Усі подалися до лаштунків, а я залишилась посередині сцени, озираючись і прислуховуючись. Колись саме тут стояла труна, яку за наказом султана проштрикнули шаблями, й підлогою заструменіла справжня кров. Я поглянула собі під ноги, на чисті, вибілені дошки. Тоді придивилася до золотавого серпанку, в якому потопала сцена, і уявила залу, переповнену глядачами, що вражено замовкли, перш ніж скрикнути з жаху...

Настав час застосувати свій Талант. Мене здивувала напружена тиша в цій порожній, темній залі. Я присіла навпочіпки, торкнулась долонею дощок підлоги, заплющила очі й почала слухати...

Аж тут у моїй голові немовби відчинилися двері. Я почула химерний звук, схожий на шелест паперу, й приглушений гомін у залі, де ніби вмощувались по місцях сотні глядачів. Гомін гучнішав, скидаючись на дихання якогось велетня. Я зачекала, проте звук більше не змінювався. Я відпустила дошку. Гомін не вщух. Крізь нього мені було чути далекий голос Тафнела, який за лаштунками розмовляв про щось із Локвудом. Два потоки звуку не перемішувались — вони проходили один крізь одного, розділені в часі цілим століттям.

Я поволі випросталась, повернулась у бік лаштунків, і цієї миті моєю спиною пробіг холодок — так ніби хтось провів мені вздовж хребта крижаним пальцем.

Я зупинилась і придивилась до темної зали. Через увімкнені на сцені прожектори було важко розгледіти, що там коїться, проте все ж таки мої очі зупинились на задньому кріслі в одній із лож.

Хто це там сидить?

Від напруження мені аж заболіли очі. Я позирнула вбік — цікаво, чи помітив щось хто-небудь із моїх друзів, — та їх мені було не видно.

— А потім Трейсі відгорнула завіску, — розповідав тим часом Тафнел. — І побачила Сіда в обіймах привида! Вона кинулась уперед...

Я знову поглянула на ту саму ложу. В кріслі вже нікого не було.

— На жаль, було вже запізно. Сід лежав, мов ганчір’яна лялька! Нещадна Красуня встигла висотати з нього життя!

Я витягла рапіру з піхов.

Бурмотіння в моїй голові гучнішало далі, а потім змінилось шаленими оплесками. Цей звук огортав мене, починаючись у партері, прокочуючись далі балконами й ложами і, нарешті, хвилею спадаючи на сцену. Я обвела очима напівтемну залу.

Аж тут гомін урвався. Запала тиша. Театр ніби затамував подих. Коли я знову поглянула вниз, у центральному проході навпроти мене щось стояло. Воно видніло в затінку під балконом. Знову напруживши зір, я розгледіла, що це саркофаг або труна — велика, заокруглена, схожа обрисами на жіночу постать. Із її стінок стриміли незліченні кружальця й палички... Ні, ефеси шабель та вістря клинків.

Із труни витік тоненький темний струмінь і почав розпливатись уздовж центрального проходу. Далі з’явився другий струмінь, потім ще один, іще один... Струмені злились у потічок і вже підповзали до сцени.

Міцно стиснувши руків’я рапіри, я ступила вперед.

Темні струмочки виблискували в золотавому світлі ламп. Вони тяглися й розгалужувалися, бігли дедалі швидше й швидше. Здавалось, що їм не було кінця. Я заціпеніла біля самісінької рампи і не могла відвести очей від кривавої річки, що звивалась між кріслами.

9

— Вона тут! — пролунав на весь театр мій крик. — Локвуде! Вона тут!

Наступної миті я скочила зі сцени до залитої кров’ю зали. Клинок моєї рапіри блиснув у промінні прожекторів. Важко приземлившись на одне з місць першого ряду, я стрибнула звідти в бік балкона і рушила далі по бильцях крісел, відчайдушно вимахуючи руками, щоб не впасти. Зіскочити на закривавлену підлогу мене не змусив би ніхто. Проходом далі струменіла нескінченна річка густої темної рідини. Попереду, під балконом, чорніла тінь. Труни я більше не бачила, та холод досі пік мені обличчя.

Ось вона,