Рута Богдан - Тримай мене міцно

розсунув гілки і став обличчям до тріщини. Він випростав руки і уважно вдивлявся у тріщину. Пройшло декілька хвилин. Тріщина почала поступово збільшуватися. Захар протиснувся крізь прохід, що утворився, і зник у чорному проваллі. Брили зсунулися.

— Не зрозуміла! А ми? — світло-карі очі отетеріло зиркали на присутніх.

— А ми як дружини моряка. Будемо чекати і молитися, — посміхнувся Данило.

— А непогана з тебе дружина б вийшла, — підморгнула йому Богдана.

— Один-один, — засміявся Данило. — Пішли вже, — сказав він і розвернувся.

— Як це пішли? А Захар?

— А Захар, як справжній моряк, вийде із води, — засміявся Данило і рушив по стежці назад.

Марія махнула дівчині головою.

— Пішли. Вихід не тут.

— Прикольно! — Богдана повернула назад разом з усіма. — Точно, я згадала, це ж, мабуть, та печера, де характерники проходять залік із умінь перед посвяченням.

— Типу того, — посміхнувся Данило.

Вони стояли біля річки в очікуванні характерника. Ось над водою з’явилася голова, потім плечі. І ось вже Захар стоїть на березі із книгою в руці. Данило промовив заклинання, і одяг став сухим.

— Цього разу ти не проти? — посміхнувся він.

— Можна було тільки книгу просушити, — засміявся Захар. — Але все одно дякую.

Він віддав книгу Божедару. Мольфар сховав її до сумки і обернувся до Данила.

— Як ти? Зможеш долетіти?

Данило торкнувся плеча.

— Нормально. Дякуючи королеві та Марії, вже навіть не болить. Живосил особлива рослина.

— Добре. Піднімаємось.

Вони вийшли стежкою на кам’яні брили. Божедар повернувся обличчям на схід. Інші стали трохи позад нього.

— Дякуємо тобі, святе капище, за допомогу, за гостинність, за цілющі трави, за живильну воду! Дякуємо вам, рослини і тварини! Дякуємо, Королево змій! Хай завжди зберігається тут сила наших предків та прадавніх богів!

Зненацька порив вітру скуйовдив їхнє волосся. Їм здалося, що річка стала голосніше вирувати і клектати на порогах, а птахи гучніше заспівали своїх пісень. На камені блиснули золоті ріжки. Королева прийшла попрощатися з гостями. Всі вдячно вклонилися цьому незвичайному місцю.

Божедар обернувся до інших.

— Все, летимо.

Він підняв руки, перетворився на орла і здійнявся в уже розпашіле від літньої спеки блакитне небо. За ним зробили коло над галявиною сокіл, голубиця, ворон та ластівка. Вони побачили тонку лінію ріки, поросле травою капище і чудовий луг із чарівними квітами. Вони ще повернуться, обов’язково!

* * *

Вони летіли у літньому небі, вдихаючи свіже повітря та насолоджуючись прохолодою, яка нарешті прийшла на зміну спекотному дню. Вони подолали довгий шлях. Бачили степи, луки, поля, ліси. І ось, нарешті, летіли над уже таким рідним для них лісом. Наблизившись до знайомої галявини, вони зробили коло і опустилися на траву. Там перетворилися на Божедара, Богдану, Данила, Марію та Захара.

Мольфар підійшов до великого Каменя.

— Вітаю тебе! — Він ніжно провів по ньому долонею. — Ми знову потребуємо твоєї допомоги.

Божедар відчув пульсуючі удари всередині Каменя. Мольфар відірвав від нього руку і обернувся. Всі стояли в очікуванні.

Божедар вийняв книгу.

— Даниле!

Данило відійшов від Каменя на декілька кроків і витягнув праву руку вперед. Камінь повільно зсунувся вбік. Під ним виднілася невелика воронка. Божедар обережно поклав книгу до ями. Камінь повернувся на своє місце.

— Ставайте у коло! — скомандував він.

Всі стали у коло з чотирьох сторін. Божедар зник і з’явився на верхівці Каменя.

— Сконцентруйтеся! Захистіть Камінь силою чотирьох стихій!

Всі підняли праві руки і сконцентрували сили на Камені. У кожного з руки одночасно вирвався товстий кольоровий промінь. Промені, як і минулого разу, з’єдналися над витягнутою рукою Божедара. Він світився сріблом разом із Каменем. Потім промені плавно перейшли на Камінь, і він почав сяяти п’ятьма кольорами. Через декілька секунд промені зникли. Всі опустили руки. Мольфар щез із Каменя. Решта втомлено опустилися на траву.

— Як у старі добрі часи, — посміхнулася Богдана, витираючи долонею піт із блідого чола.

— Так.

Марія відкинула бронзові хвилі волосся за спину і вдивлялася у Камінь. Їй здавалося, що вона чує биття його серця.

— Ну то що, ми будемо тут усі разом чекати на їхнє пришестя, чи як? 0 запитала Богдана.

Вона простягнулась на повний зріст на м’якій траві. Над головою у темному літньому небі яскраво сяяли зірки. Прохолодний вітерець шурхотів у гілках, неначе хотів розказати про все, що відбувалося тут, поки їх не було. Круто лежати ось так, випроставши тіло і ні про що не думаючи, а просто кайфувати від теплої літньої ночі, від цих криків нічних птахів, від співу цвіркунів, від п’янких пахощів невидимих у пітьмі трав. І хочеться, щоб ця мить тривала вічно…

— Треба зробити так, щоб вони могли узяти книгу. Якщо ми будемо тут разом, вони цього не зможуть.

Упевнений голос Захара повернув її до реальності.

Богдана підвелася на лікті і подивилася у синю безодню Захарових очей, що світилися у темряві.

— То що, залишимо когось одного? — запитала вона.

— Я залишусь. — Тон Захара, як завжди, не передбачував заперечень.

— Чому це ти? — Данило невдоволено зиркнув на товариша. — Ми теж не гірші.

— Тому що ви були поранені, вам вже досить. Хто знає, як воно піде.

— Дівчатам я б теж не дозволив. А за себе не згоден.

— Як це не дозволив? Ти диви, який командир знайшовся! — вигукнула Богдана.

— О, полетіли іскри, — Данило підморгнув Богдані.

Вона сердито відвернулася.

— Я теж можу почергувати, — озвалася Марія.

— В тебе дочка і мати, — твердо наполягав Захар.

— Мати не тільки в мене.

— То хай Божедар обирає, - примирливо запропонувала Богдана.

— В тебе ще буде нагода поквитатися з Агатою, — чорні очі, як завжди, бачили усю її наскрізь. Богдані знову стало не по собі. — Залишиться Захар.

Що ж, нічого не поробиш. Доведеться робити, як каже мольфар. Знала ж, що від нього нічого не приховаєш. Ну та й хай, потім із нею розберемося.

— А нам що робити?

— Завтра полетите у своїх справах. Ви відчуєте, коли потрібно буде повернутися. Думаю, що наступної ночі вони прийдуть по книгу.

— А раптом щось піде не так? А Захар тут сам. — Зелені очі тривожно вдивлялися у чорні.

— Я буду неподалік. Не хвилюйся. — Його голос, як завжди, вмить заспокоїв її.

Марія спостерігала, як Богдана вмощується на м’якій траві. Знахарка лягла горілиць поряд із нею. Велика Ведмедиця сяяла прямо над її головою, вона неначе кликала туди, у дивні казкові світи. Її раптом охопило божевільне бажання піднятися вище неба і розчинитися у цьому срібному світлі, розсипавшись на мільйони яскравих вогників. Але цей потяг зник так само зненацька, як і з’явився. Не дивлячись ні