Вікторія Ван - Мій особистий ворог, Вікторія Ван

– Привіт, – вимовила я, не знаючи, як інакше почати розмову. Це прозвучало настільки банально, але тільки-но я опинилася поруч із ним, усі мої репліки наче вивітрилися з голови.

– Привіт, – відповів він, м’яко усміхаючись, але я бачила, що в його очах тепер було більше ніж просто привітання. У цих очах було те, що ми з ним розуміли без слів.

– Як ти? – запитала я, намагаючись знайти хоч якийсь спосіб зробити розмову менш напруженою.

– Я нормально, – відповів він, поглядаючи на мене так, ніби ми були єдиними людьми в цьому коридорі. – А ти? Як ти після вчора?

Його запитання змусило мене знову задуматися про той вечір. Про той поцілунок, про те, як ми вирішили більше не ховатися. Все це здавалося таким нереальним, але, дивлячись на нього зараз, я розуміла, що це було правдою.

– Я... думаю про все це, – зізналася я, не намагаючись приховати своїх почуттів. – Все змінилося настільки швидко.

Техьон кивнув, його обличчя стало трохи серйознішим, але в його очах все ще було те тепло, яке я відчула вчора.

– Я знаю. Але це не значить, що зміни — це погано, – промовив він, зробивши крок ближче до мене. Його голос був спокійний, але в ньому відчувалася впевненість, якої я не очікувала.

Я відчула, як у грудях знову з’являється те дивне тепло. Він був правий. Зміни можуть бути страшними, але це не означало, що вони погані. Можливо, ми обоє просто боялися відпустити минуле, але тепер, коли ми зробили перший крок, уже не було сенсу повертатися назад.

– Що тепер? – нарешті запитала я, намагаючись зрозуміти, як ми будемо поводитися далі.

Техьон подивився на мене довше, ніж я очікувала. У його очах з’явилася легка усмішка, і він нарешті заговорив.

– Тепер? Ми перестанемо жити в минулому. І почнемо жити так, як ми хочемо. Без усіх цих брехень і інтриг. Якщо ти готова.

Мої груди стиснуло від цих слів. Техьон пропонував мені щось більше, ніж просто роман. Він пропонував щось реальне, щось справжнє. І хоча все це здавалося божевіллям, я знала, що більше не хочу тікати.

– Я готова, – тихо сказала я, відчуваючи, як ці слова роблять усе між нами офіційним. Це було рішення, і я прийняла його не лише розумом, але й серцем.

Він усміхнувся — так, як я ще ніколи не бачила. Це була не та його насмішлива усмішка, якою він часто прикривався. Це була справжня, тепла усмішка, яку він дозволив собі показати тільки зараз.

– Тоді давай зробимо це разом, – сказав він і торкнувся моєї руки. Його дотик був м’яким і теплим, як ті самі почуття, що прокинулися між нами.

Ми стояли там, у коридорі, і, хоча навколо нас вирувало шкільне життя, я відчувала, ніби світ звузився лише до нас двох. Техьон був поруч, і це змінювало все.

Але водночас у глибині душі я знала, що наші проблеми не зникли. Моя мати, її брехні й інтриги, ті таємниці, що вона ховала, – все це залишалося десь у тіні. І, хоч я намагалася не думати про це, розуміла, що рано чи пізно нам доведеться зіткнутися з цим. Але зараз це було неважливо. Зараз ми з Техьоном були разом, і це було те, що мало значення.

– Слухай, – сказав він, дивлячись на мене, – я знаю, що попереду буде багато складного. Але якщо ми будемо разом, ми зможемо з цим впоратися. Тільки не бійся.

Я кивнула, і вперше за довгий час я дійсно відчула впевненість. Так, попереду будуть проблеми, але тепер я знала, що не буду долати їх сама.

– Я не боюся, – відповіла я, дивлячись йому прямо в очі. І цього разу я говорила правду.