Нікколо Макіавеллі - Про військове мистецтво, Нікколо Макіавеллі

Вони повинні вміти розпоряджатися кількома батальйонами одночасно і швидко займати своє визначене місце; тому на стязі кожного батальйону має бути ясно позначений його номер, причому таким чином зручніше передавати накази командувача, а начальника і солдатів легше впізнають за номером свій прапор. У бригад також мають бути особливі номери на головному стязі. Необхідно, щоб кожний знав номери бригад, які стоять на лівому або правому фланзі, номери батальйонів першої і другої ліній і т. д.

Чини війська повинні також відрізнятися за номерами: наприклад, номер перший означає декуріонів, другий — начальника 50 діючих велітів, третій — центуріона, четвертий — начальника першого батальйону, п’ятий — другого, шостий — третього і так далі — до начальника десятого батальйону, вище якого стоїть вже командир бригади. Отримати цей останній чин може тільки той, хто раніше пройде всі нижчі ступені.

Крім того, є ще три начальники запасних пікінерів і два начальники запасних велітів, які, на мою думку, мають бути рівними по чину начальнику першого батальйону. Мене анітрохи не бентежить, що шість осіб опиняться в одному чині: кожен з них буде від цього ще стараннішим і постарається перевершити інших, щоб бути підвищеним до начальника другого батальйону. Знаючи місце свого батальйону, кожний начальник займе його в ту хвилину, як по звуку труби злетить головний прапор і все військо буде вишикуване в бойовому порядку. Вміти шикуватися миттєво — перше, до чого неодмінно треба привчити військо. Вправу цю варто виконувати щодня і навіть кілька разів на день.

ЛУЇДЖІ. Чи повинні бути на прапорах ще які-небудь знаки, крім номерів?

ФАБРІЦІО. На головному прапорі має знаходитися герб князя; на інших може бути той самий герб в іншому полі чи інший знак — на розсуд командувача. Це не важливо, аби прапори ясно відрізнялися один від одного.

Перейдемо, однак, до наступної вправи. Коли військо побудовано, воно має навчитися рухатися мірним кроком, суворо зберігаючи при цьому рівняння.

Третє навчання — бойові прийоми; артилерія повинна вистрілити і від’їхати назад; запасні веліти виступають вперед і після несправжньої атаки відходять; батальйони першої лінії відступають в інтервали другої, ніби вони розбиті; обидві лінії відступають до третьої і повертаються потім на свої місця. Треба так привчити солдатів до цих прийомів, щоб вони стали природними і повсякденними рухами, а при деякому досвіді і навичках це досягається дуже легко.

Четверта вправа — навчити солдатів розуміти розпорядження командувача за звуком музики або рухом прапора, так як накази живим голосом зрозумілі без жодного пояснення. Особливо важливими є розпорядження, які подаються музикою, і тому я скажу вам кілька слів про бойову музику древніх. У лакедемонян, за розповіддю Фукідіда, панувала флейта, оскільки вони вважали, що під її звуки війська йдуть розмірено і спокійно, без непотрібних поривів. У карфагенян цій же меті служила цитра. Лідійський цар Аліат використовував на війні цитру і флейту. Олександр Великий і римляни ввели у себе роги і труби, знаходячи, що ці інструменти запалюють серця і змушують воїнів битися з подвоєною силою.

Ми ж і в цьому будемо слідувати прикладу обох народів так само, як вже поєднували грецький зразок з римським, вибираючи зброю для війська. У командуючого мають бути сурмачі, тому що звук труби не тільки запалює мужність солдатів, але краще всякого іншого інструменту буде чутним серед самого жахливого шуму. У начальників батальйонів і бригад знаходяться барабанщики і флейтисти; вони будуть грати не так, як зараз, а як зазвичай грають на бенкетах. Звуком труби командувач вкаже, чи повинні війська стояти на місці, йти вперед або відступати, треба стріляти артилерії або вибігати запасним велітам; різноманітність трубного звуку ясно вкаже солдатам на всі необхідні рухи, а після труб ту ж команду повторять барабани.

Вправа ця дуже важлива і повинна повторюватися часто. В кавалерії мають бути труби, але менш гучні і з іншим звуком. Ось все, що я міг вам сказати про бойовий порядок і навчання війська.

ЛУЇДЖІ. Я все ж попрошу вас пояснити мені ще одну річ: чому ваша легка кіннота і веліти кидаються на ворога з дикими криками, а решта війська йде назустріч ворогу в повному мовчанні? Я не розумію цієї різниці.

ФАБРІЦІО. Стародавні полководці дотрималися різних думок щодо того, чи треба бігти на ворога з криком або повільно йти мовчки. В мовчанні краще зберігається порядок і ясніше чути накази начальника, а крик збуджує бойовий запал. Я вважаю, що все це однаково важливе, і тому наказую одним частинам з криком кидатися на ворога, а іншим — йти мовчки. Втім, я зовсім не думаю, що невпинний крик є корисним: він заглушає команду, і в цьому його велика небезпека. Важко припустити, щоб римляни після першого зіткнення продовжували кричати. В їхній історії постійно говориться про те, як солдати, що біжать, зупинялися по одному слову і переконанням полководця, і як вони в розпал битви перешиковувалися за його командою; це неможливо, якщо крики заглушають голос начальника.

Книга четверта

ЛУЇДЖІ. Під моїм керівництвом завойована така блискуча перемога, що я вважаю за краще більше не випробовувати долю, знаючи її мінливість. Тому я складаю диктатуру і передаю обов’язки запитуючого Занобі, слідуючи в цьому нашому порядку, починаючи з наймолодшого. Знаю, що від цієї честі, або, краще сказати, від цієї праці, він не відмовиться ні через дружбу зі мною, ні через вроджену сміливість, якої у нього більше, ніж у мене. Його не злякає справа, яка може однаково принести перемогу і поразку.

ЗАНОБІ. Я готовий коритися, хоча вважав би за краще брати участь в розмові як простий слухач. Ваші питання досі задовольняли мене більше, ніж мої власні, які спадали мені на думку під час бесіди. Однак ви втрачаєте час, синьйоре Фабріціо, і ми повинні просити у вас вибачення за те, що втомлюємо вас цими люб’язностями.

ФАБРІЦІО. Навпаки, ви приносите мені задоволення, оскільки зміна шукає тих, хто запитують, дозволяє мені краще пізнати ваш спосіб мислення і ваші схильності. Чи треба мені ще що-небудь додати до всього сказаного?

ЗАНОБІ. Я хочу запитати вас про дві речі, перш ніж йти далі: перше — чи визнаєте ви можливість іншого