Agrafena - Примхлива мрія, Agrafena

– Щось сталося? 

Від несподіванки я сіпнулася і кинула здивований погляд на Павла. 

– Ти дивишся на мене. 

Від обурення мало не задихнулася: 

– Ні! Я не дивлюся! 

І це абсолютно правда. Я лише трішки, краєм ока глянула. 

– Розглядаєш, – самовдоволено хмикнув Пашка, кидаючи на мене погляд примруженими очима, – не те щоб я був проти, але ми ж все ж таки в ресторан прямуємо. Може, краще домашня вечеря... що плавно переходить у сніданок?

Моє обурення не має меж: 

– Про сніданок зі мною можеш лише мріяти, – прошипіла я крізь зуби. 

От же самозакоханий тип! Що ж у ньому знаходять жінки? Ну, так: гарний, сексуальний, натуральний блондин з блакитними очима. Тіло в нього напрочуд звабливе, напевно, і секс з ним буде незабутнім і приголомшливим. Ой! 

– Віка, – Павло так сильно стиснув кермо, що його пальці побіліли, і сказав, як припечатав. – Ти – моя дружина. Можеш заперечувати, але це вже сталося. Тому нас чекає безліч спільних вечер і сніданків після ліжка, перед ліжком і навіть у самому ліжку. І чим швидше ти визнаєш, що теж не байдужа до мене і приймеш мене, тим краще. Я вже дуже довго чекав. Цього разу ти не зможеш від мене втекти, як це було раніше, тож змирись. 

Я тільки ошелешено очима кліпала. Оце так ультиматум! 

– Ми ще не одружені, – відповіла я, вражено розглядаючи скам'яніле обличчя Аполлінарія. 

Ніколи не бачила його таким напруженим. А ми ж їдемо! І він ще й обернувся до мене! 

– Це ти так вважаєш, – промовив він, пронизуючи мене поглядом, – ти вже зв'язана зі мною шлюбними путами. Залишилася лише формальність – розпис у РАГСі, що для мене абсолютно не має значення.

Мої очі здивовано розширилися:

– Як це не має? – обурилася я. 

І раптом мене накрило: ось чому він так швидко згодився подати на розлучення, якщо я вирішу не продовжувати наш фіктивний шлюб. Розгублено перевела погляд на дорогу.

– Паша! – Мій відчайдушний крик злився з гучним сигналом автомобіля, що пролетів повз нас на відстані не більше пів метра, в який ми ледь не влетіли на повній швидкості.

– Запам'ятай, люба, якщо ти цього не знала раніше: ніколи не можна засмучувати водія за кермом, – спокійно пояснили мені вчительським тоном.

Я втиснулася в спинку сидіння, очманіло дивлячись вперед на дорогу. В останній момент я ще встигла помітити, як мій безбаштовий супутник усміхнувся, ніби нічого страшного не трапилося. Що його так потішило?

Ледве не вигукнула, що не бачу жодного приводу для радості, але розумно зціпила зуби, ще й рукою рот затисла. Раптом його і ця фраза може засмутити. Машин, які мчать назустріч нам, більш ніж достатньо. Не хотілося б одну з них, а може, й кілька одразу, ненароком зупинити собою.

– Ти сьогодні просто неймовірна, – нарешті отримала комплімент, що явно трохи запізнився. 

Сильніше притиснула долоню до губ, а то як подякую зараз від щирого серця! Краще почекаю, поки він не вилізе з-за керма. Щось дуже вразливим він виявився.

Переляк від того, що сталося, потроху відступав. Намагаючись привести дихання в порядок, подумки обзивала різними лайками надто чутливого водія, який через свою тонку душевну організацію нас мало не згубив. 

Цікаво, якби я покалічилась під час можливого зіткнення, чи захотів би Павло залишитися моїм чоловіком, чи просто зник би, пояснюючи, що шлюб у нас не такий вже і непорушний, як він стверджував раніше? 

– Ти даремно так злякалася, – перервав мовчання Аполлінарій, – нічого ж не сталося. 

Вилаяти його, чи що? Нічого не трапилося? А якби все закінчилося не так вдало? Мало того, що ми самі могли загинути, так і сторонні люди могли б постраждати. 

– Ти сердишся? 

Чого мені сердитися? Все життя мріяла взяти участь у перегонах без правил, а тут такий вдалий випадок! Я просто щаслива! 

– Віка, не гнівайся, все було під контролем. Я ніколи не дозволю, щоб ти постраждала. 

Ага, під контролем, звісно! Ти навіть на дорогу не дивився, індик самовпевнений! Як ти збирався уникнути зіткнення, бабій білобрисий? Це неймовірне везіння, що наші машини навіть не зачепилися. 

– Віка, подивися на мене!

Нарешті відриваю руку від губ і опускаю її на коліна. 

– Ну, дивлюся, – неохоче повертаюся до чоловіка, що сидить поруч, – і що? 

– Дитинко, я справді не думав, що ти так злякаєшся.

Та в мене досі шалений стукіт серця відгукується у скронях! 

– Я б встиг відреагувати, якби була реальна загроза зіткнення.

Павло взяв мене за руку, підніс її до свого обличчя і ніжно доторкнувся губами до моєї долоні. 

– Пробач мені. 

– Добре, – пробурмотіла я сердито, забираючи свою руку і намагаючись не показати, як від його м'якого дотику серце забилося частіше, – дивись на дорогу. 

Чому його дотики так на мене впливають? Ми ж постійно сперечаємося і сваримося, але варто йому лише доторкнутися – і я вже відчуваю, як вся моя сутність тягнеться до нього. Це ще більше дратує мене і змушує мене знову і знову переконуватись, що він впливає на мене якимось незрозумілим чином. 

Можливо, він використовує навіювання, або щось схоже. Я кілька разів хотіла запитати його прямо, але так і не наважилася. Розумію, що правди не дізнаюся, лише поставлю себе в незручне становище. Тому всіма способами уникала з ним контактів. І ось іронія, тепер я ніби його дружина, хоча ми й не зареєстровані... 

Навіщо йому знадобилося обманювати мене з цим договірним шлюбом? Я ж повірила в несправжнє одруження тільки тому, що він жодним словом чи натяком ніколи не давав надії на спільне сімейне майбутнє жодній жінці. 

Тому й піддалася його проханню, бувши впевненою, що дружина йому не потрібна, просто необхідно було створити видимість сімейного добробуту. І ось до чого все це призвело! Запитання, запитання, запитання... Сподіваюся, що дізнаюся відповіді на них ще сьогодні.