Agrafena - Примхлива мрія, Agrafena

Розділ 7

– Віко, – голос Ксюші вирвав мене з глибоких роздумів. Двері в кімнату відчинилися, і з'явилася сама господиня голосу: 

– Чому ти не приходила пити чай? Не сиди тут голодна, – наказала вона, – йдемо на кухню. 

– Оксано, – я кинула погляд на годинник. О! Вже майже сьома! – Напевно, я відмовлюся від чаювання. Мене Пашка запросив на вечерю. 

– Це ж чудово! – Чому вона радіє, не розумію? – А куди ви плануєте піти? 

– Не знаю, Ксюшо. 

Звідки тільки з'явилася ця гіркота в голосі. І що ще гірше, Оксана це помітила й одразу стала серйозною.  Тож трохи підлизатися не завадить: 

– На мою думку, найкраще вечеряти вдома, ти готуєш смачніше за будь-які ресторани.

– Віка, що сталося? Я думала, що у вас із Павликом все добре. З огляду на те, що я бачила, то... 

– Та все нормально, не хвилюйся, – перебила я, – все в найкращому вигляді. Піду, готуватися до зустрічі на найвищому рівні. 

– Справді все гаразд? 

Яка ж вона підозрілива. 

– Оксано! Я сказала – все в порядку, значить так і є, – сердито промовила я. – Іди вже, не заважай.

Ображено пирхнувши, домробітниця зникла. Не встигла я повернутися, як двері знову тихенько відчинилися.

– Вікуля, Павло ж непоганий хлопець, чому ти на нього завжди сердита?

– У нас з ним кохання, порозуміння і весілля. Ми просто божеволіємо одне від одного, – монотонно пробурчала я, навіть не сподіваючись, що Ксюша повірить. Вона ж дуже прониклива. – До речі, – змінила тему, – тато не дзвонив?

– Телефонував, – не стала повертатися до свого запитання жінка, – поки що не знає, коли повернеться. Обіцяв зателефонувати через три дні.

– Номер не залишив? Мені потрібно з ним поговорити.

– Ні, не залишив, – з того, як Оксана миттєво відповіла і невинно закотила очі, зрозуміла, що тут щось не те.

– Ксю-ю-хо! – з підозрою протягнула я. – Чому він зв'язується з тобою в такий час, коли мене немає вдома? Він що, ховається від мене?

– Як ти могла навіть таке подумати! – майже щиро обурилася моя співрозмовниця. 

Ось тільки "майже". Вона зовсім не вміє говорити неправду, але намагається. Тут явно щось не так! Тепер би зрозуміти, кому це потрібно, кому це вигідно? 

– Оксано, – запитала я грізно, повільно наближаючись до неї, – а ти не брешеш мені, бува?

– Що ти таке кажеш, дівчино? – Оксана відступила. – Зовсім я не брешу! І взагалі, чому це ти мене допитуєш? Тобі ж збиратися час, то просто йди! 

Не встигла я щось заперечити, як двері зачинилися, і звук кроків швидко віддалився у бік кухні. Добре, ми ще поговоримо. Зараз справді не завадило б підготуватися до зустрічі. На мить в голові промайнула божевільна ідея одягнутися так, щоб Аполлінарій-світло-Герасимович просто втратив дар мови від злості, лише глянувши на мене. 

Можна було б надіти щось типу подертих джинсів. Тим більше, що він обіцяв не вказувати мені, як одягатися. Але я швидко відкинула цю божевільну думку. Ну, пошипить він на мене, і що з того? Це ж не наш дім, де я могла б дозволити собі щось подібне. Навіщо ганьбитися?

Чомусь сьогодні мені не хотілося виглядати поруч із Павлом, як його бідна родичка. Коли у двері подзвонили, я вже була, як то кажуть, "на старті". 

– Віка, до тебе завітали, – через двері повідомила хитра змовниця, – я провела гостя у вітальню. 

– Зараз підійду. 

Критично оглянула себе у дзеркалі. Здається, все в порядку. Легенько пройшла спонжиком по щоках, додала трохи блиску на губи, підфарбовані червоною помадою. Готово! 

Коли відчинила двері до вітальні, Павло, як завжди у бездоганному костюмі, що сьогоді був синього кольору, стояв біля вікна і дивився на вулицю. Повернувся до мене і враз витріщився. І чому так дивитися? Я сама знаю, що в розкльошеній сукні з чорного важкого шовку з невеликим декольте і спідницею нижче коліна, в білому оксамитовому піджаку, виглядаю більше ніж добре.

Судячи з враженого виразу обличчя хлопця, думка про подерті джинси сьогодні не тільки мене відвідала.

Блакитні очі повільно просканували мене з голови до п'ят, наче бачать вперше. Зупинилися ненадовго на нових чорних туфлях на досить високому підборі. 

На мить здалося, що Павло хотів щось сказати, але чомусь передумав. Безшумно наблизився і підставив лікоть, пропонуючи взяти його під руку, що я з задоволенням і зробила.

Сперечатися зараз не хотілося, а зайва підтримка не буде зайвою. На підборах ходжу досить рідко, і мало що, раптом не туди, куди треба, понесе?

Проігнорувала ще один здивований погляд і зробила крок до виходу, усміхаючись про себе. Мій супутник явно сподівався, що я почну сперечатися і відмовлятися. Невже він вирішив, що так добре мене знає, та може точно передбачити всі мої дії? От і не вгадав! Бо я вирішила, що чергову сварку поки що не влаштовуватиму. Ось вислухаю все, що він мені хоче розповісти, а потім вже вирішу – сваритися чи ні.

– Куди ми їдемо? – перервала мовчання, коли ми вже рушили до центру міста.

Значить, він везе мене не до себе додому. 

– У "Колібрі", – Павло швидко глянув на мене, – ти не заперечуєш? Або краще повечеряти вдома? 

– Ні, не заперечую, – коротко відповіла. Тільки домашньої атмосфери мені й не вистачало. У людному місці хоча б не поб'ємося. А там хто знає? Він дуже вміло доводить мене до кипіння. – У "Колібрі" нормально. 

Я відвернулася до вікна і байдуже спостерігала за будинками, що проносилися повз. Біс мене смикнув сісти на переднє сидіння! Тепер нервую від того, що ми так близько один до одного. Мені здається, що я навіть чую його дихання, від якого волосся на потилиці починає ворушитися. Відчуваю тепло його тіла поряд із собою. Наче воно зовсім близько, всього за міліметр. Чорт! Про що я думаю?

Намагаючись, щоб не виглядало занадто різко, повертаю голову вперед.

Павло сидить спокійно та розслаблено на своєму місці, руки впевнено лежать на кермі. Краєм ока помічаю, що він навіть не дивиться в мій бік. Просто наслання якесь. Непомітно спостерігаю за його витонченим профілем, правильними рисами обличчя – справжній красень. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍