Емілія Зінченко - Наздогнати щастя, Емілія Зінченко

– Дякую Вам, нехай щастить! – й, поспішаючи, пішла.

А Надія тим часом не знала що й робити. Хотілося тиждень проспати, чи хоча б поїсти чогось гарячого й зігрітися. Адже осінь давала знати своє – з кожним днем вітри ставали дужчими. Зараз найкращим рішенням було зайти у кафетерій. У звичайний дешевий кафетерій, де можна купити трохи харчів.

Приміщення було майже вщент заповнене людьми. То й не дивно. Хтось був так само стомлений, як Надя, а хтось був енергійним, й усі з валізками. Надія придбала найдешевше, що було в меню – одненьку сосиску в тісті. Вона так жадібно її з’їла, що замовила й другу. Тепер в гаманці було не більше, ніж тридцять фунтів. Усього-на-всього тридцять фунтів, які слід залишити на пальне.

– Я можу тут присісти? – запитав якийсь старий.

– Так, звичайно.

Надія трохи посунулася. Тепер у неї була невеличка компанія за столом. Вона з’їла обидві сосиски й тепер просто споглядала за прохожими у вікні, які скрізь метушилися на вокзалі. Раптом Надії стало трохи сумно. Щойно Клара вийшла з машини, бабці здалося, що вона знов сама. Так, у неї був В’язанко, але ж хотілося людського спілкування.

– Вас пригостити кавою?

– Що?

– Бажаєте випити чогось гарячого?

– Е, так.

Старенькій вже багато років ніхто не пропонував пригощення, тому вона не знала що й відповісти. Солідний дідусь, що сидів коло неї, піднявся і замовив дві чашки чорної кави. Й без додаткових питань замовив їй та собі по мисці супу з грінками. Саме це й потрібно було зараз Наді.

– Це Вам. Прошу, не соромтесь, – сказав дідок й почав їсти, – Це курячий суп. У холодну пору року він найкращий з усіх.

Надія була настільки голодна, що не могла відмовитися, хоч така щирість її трохи насторожувала. Нарешті її руки відмерзалися. Вона набрала номер Варвари аби спитати, як у неї справи.

– Щоб його. Телефон сів, – пробурмотіла вона.

– То поспілкуймося один з одним, – запропонував дідусь, – Мене звати Бартон.

– Надія, – вони потиснули руки.

– Ви любите читати?

– Ні, більше в’язати.

– В’язання це хороша справа, – щось Бартон виглядав трохи дивним для Наді, – А де Ви прцюєте? Я бібліотекар. Все життя працюю зі словами й книжками.

– А я працюю на фабриці м’яких іграшок. Точніше, колись працювала.

– Мабуть, цікаво, – Бартонова усмішка змусила всміхнутися й саму Надя, – А що ви робите у Ноттінгемі? Погодьтесь, тут неймовірні краєвиди.

– Так, дійсно гарно. Я тут уперше. Їду до Лондона.

Бартон усміхнувся ще більше. З виду виглядав як чародій. Мав спокійне невимушене лице, трохи витягнуте підборіддя і добрі очі, що ховалися за сивими бровами. Він нікуди не квапився, ніби знав, що в будь-який момент зупинити час, а потім відновити.

Дивно, але для Надії час таки зупинився. Щось змусило Надію довірити Бартонові всю свою історію життя. Їй завжди здавалося, що ніхто не захопиться її розповідями. Та й про що казати? Про те, як тримати спиці в руках?

Простий та ввічливий незнайомець виявився дуже милосердною людиною. Бартон ніколи не викидав списаних книжок у бібліотеці. Щонеділі він брав старі книги та розвозив їх по всій Англії, аби продати майже задарма тим, хто не може їх собі дозволити. Надія заслухалася Бартона. Точно як казкар! Може він і письменник?

– Ні, книжок я не пишу.

– Чому?

– Не знаю, я ніколи не пробував писати.

– То спробуйте!

– Гадаєте, вийде?

Надія ствердно кивнула. Вона ніколи не сумнівалася у людях.

– Ви б могли написати книгу про своє життя.

– Хіба ж воно цікаве? – неочікувано пирхнув Бартон. Надія так само думала про своє, – Я живу звичайними днями, а будніми працюю у старій бібліотеці. Сьогодні мало хто ходить до бібліотек. Людям це вже не цікаво. А якщо й цікаво, то в інтернеті вони читають більш охоче, ніж у бібліотеках. До того ж, – зітхнув він, – Якби я писав про себе, люди вже на першій же сторінці поснули.

– Я б почитала про Вас книгу.

Дідок вкотре всміхнувся. Він дістав записник й почав щось там черкати олівцем.

– Що Ви робите? – поцікавилася бабця.

– Заждіть, – Бартонове лице стало зосередженим. Вже за пару хвилин він схематично, але вдало намалював Надію за столом, – А от Ваше життя варте того, аби про Вас написала книгу.

– Ви жартуєте?

– Ні. Ваше життя справді цікаве!

– Ех, Ви ще багато чого не знаєте, – Надія погладила В’язанка, що спав у її кишені.